Листи до Феліції (1913)

Кохана, тiльки прошу Тебе, здiйнявши руки прошу, не треба ревнувати до мого роману. Якщо мешканцi роману помiтять Твоi ревнощi, вони розбiжаться, я i так з останнiх сил, за краi сукнi, iх утримую. І врахуй, якщо вони вiд мене втечуть, менi ж доведеться поквапитися за ними навздогiн, нехай навiть в пекло, звiдки вони взагалi всi й вийшли. Роман – це я, i моi iсторii – це я, благаю Тебе, де ж тут бодай найменше мiсце для ревнощiв? Усi моi люди, якщо все у мене гаразд, i так руч об руч прямо бiжать до Тебе, щоб урештi-решт Тобi прислужитися.

Зрозумiло, i в Твоiй присутностi я теж не зможу вiд роману вiдiрватися, а якщо б змiг, було б зовсiм зле, бо тiльки завдяки письменництву я ще як то тримаюся за життя, тримаюся за той човен[2 - Образ човна, мабуть, пов’язаний з тим, який Кафка виводить у своему листi вiд 3 грудня 1912 р.], в якому Ти, Фелiцiе, стоiш. Досить сумно тiльки, що менi не вдаеться як слiд з ним впоратися. Але одне зрозумiй, кохана Фелiцiе: я втрачу Тебе i втрачу все, якщо коли-небудь залишуся без письменства.

Через книжку мою[3 - Див. лист Кафки вiд 29–30 грудня 1912 р.] не переживай, моя балаканина з цього приводу – лише наслiдок поганого настрою тяжкого вечора. Я тодi чомусь вирiшив, що кращий засiб осолодити Тобi мою книгу – це обсипати Тебе безглуздими докорами. Принагiдно, на дозвiллi прочитаеш. Та й як, врештi-решт, вона може залишитися Тобi чужою! Навiть якщо Ти опиратимешся, вона сама приверне Тебе до себе, якщо тiльки вона справдi надiйний мiй посланець.

Франц

[На берегах аркуша]

Я насправдi не знаю, якому ж листу надало загубитися, тому, де мова про Наполеона i дiтей чи про Франкфурт?

Горе Тобi, кохана, якщо Ти хоч раз пiднiмешся вночi з намiром менi писати! Горе Тобi! З якою колежанкою Ти бiгла додому 30-го? Ревниве питання: що Твiй батько говорить про [Бродового] «Арнольда Беера»?

3.01.1913

Звичайно, кохана, не треба було менi кидати писати, звичайно, я занадто рано сьогоднi закiнчив, ще тiльки початок другоi, але вiдраза вже трохи переважала бажання, хоч i сильне, хоч це i було радше не огида, а слабкiсть, – от я i зупинився.

Будь ласка, кохана, коли прочитаеш цi рядки, кивни менi на знак того, що я правильно зробив, тодi воно i справдi буде правильно.

Здаеться менi, ми обмiнюемося одне з одним тривогами. Сьогоднi в неспокоi був я.