Листи до Мілени. Лист батькові

Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував i яка так i не вiдбулася) i майже три днi через (зовсiм не неприемну) втому майже нiчого не мiг робити, навiть писати, тiльки читав, лист, статтi, i не по одному разу, вважаючи, що така проза iснуе, зрозумiло, не заради себе самоi, а править за своерiдний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким iдеш дедалi щасливiший, поки в мить прозрiння не усвiдомлюеш, що нiтрохи не просуваешся вперед, просто й далi блукаеш у власному лабiринтi, тiльки у ще бiльшому, нiж зазвичай, хвилюваннi i сум’яттi.

Але хай там як, написала це не яка-небудь пересiчна авторка. Пiсля цього я маю до Ваших писань майже стiльки ж довiри, як i до Вас самоi. Чеською мовою (за мiзерних моiх знань) менi вiдомий лише один зразок словесноi музики – музика Божени Немцовоi,[15 - Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.] i ось нова музика, але рiднить ii з першою рiшучiсть, пристрасть, витонченiсть i перш за все прозорливiсть розуму. Це зродили останнi роки? Ранiше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смiшного упереджений, i Ви маете рацiю, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речi, нерiвних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцiннiсть мого судження Ви, однак, можете помiтити вiдразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою i порiзану статтю про моду. Я б iз великим задоволенням залишив цi витинки в себе, щоб принаймнi показати iх своiй сестрi, але, що вони потрiбнi Вам негайно, то докладаю iх до листа, до того ж по краях я бачу пiдрахунки. Вашого чоловiка я все ж оцiнював iнакше. У колi завсiдникiв кав’ярнi вiн здавався менi найпоступливiшим, найтямковитiшим, найспокiйнiшим, чи не перебiльшено по-батькiвському турботливим, утiм, i закритим, але не до такоi мiри, щоб це усунуло вищеозначенi риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав нi нагоди, нi здатностi, але друзi, надто ж Макс Брод, були про нього високоi думки, i, думаючи про нього, я постiйно про це пам’ятав. Свого часу менi особливо подобалося його дивацтво: у будь-якiй кав’ярнi йому по кiлька разiв за вечiр телефонували. Схоже, хтось, замiсть спати, сидiв бiля апарата, дрiмав, поклавши голову на спинку фотеля, i час вiд часу в панiцi прокидався, щоб зателефонувати. Менi так зрозумiлий цей стан, що, напевно, я тiльки тому про це i пишу.