Щоденники 1913–1923 рр.

Коли я по закiнченнi гiмназii… (Запис уриваеться.)

Навчаючись у гiмназii, Гуго Зайферт любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Кiмана, старого парубка, який товаришував з покiйним батьком Гуго. Вiзити раптово припинились, коли Гуго несподiвано запропонували роботу за кордоном, i приступати до неi треба було негайно, отож Гуго на кiлька рокiв виiхав iз рiдного мiста. Повернувшись, вiн, щоправда, збирався навiдати старого чоловiка, але нагоди не траплялося, а може, такий вiзит уже й не вiдповiдав би його новим поглядам, i хоч вiн частенько й проходив вулицею, де жив Кiман, хоч не раз бачив, як той виглядае з вiкна й, може, навiть загледiв його, Гуго так i не зайшов.

Нiчого, нiчого, нiчого. Слабiсть, самознищення, з-пiд землi вихоплюються омахи пекельного вогню.

23 липня. З Фелiксом у Ростоцi. Вибух сексуальностi в жiнок, iхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстоi жiнки, що сидiла, згорбившись, у плетеному крiслi, одну ногу пiдкреслено пiдiбгавши пiд крiсло; вона щось шила й розмовляла з лiтньою жiнкою, мабуть, старою дiвкою, в якоi з одного боку рота раз у раз показувались якiсь особливо великi зуби.

Повнокровнiсть i розважливiсть вагiтноi жiнки. Їi сiдниця з рiвно роздiленими, немовби рiзьбленими, половинками. Життя на невеличкiй терасi. Як я цiлком байдуже взяв малу на колiна, анiтрохи не розчарований цiею байдужiстю. Розквiт у «тихiй долинi».

Як по-дитячому сидить за своею роботою бляхар i невтомно гамселить молотком; його видно крiзь вiдчиненi дверi майстернi.

Роскоф, «Історiя диявола»: «той, хто працюе вночi», у нинiшнiх карибiв вважаеться творцем свiту.

13 серпня. Можливо, нарештi всьому настав кiнець, i вчорашнiй мiй лист був останнiй. Це було б цiлком справедливо. Хай там якi страждання чекають мене, хай там якi страждання чекають ii – iх не можна порiвняти з тими спiльними стражданнями, якi судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде замiж, i це – едина рада в живих людей.

Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелi, досить того, що ми цiлий рiк через це проплакали й промучились. Вона мае зрозумiти це з моiх останнiх листiв. Якщо нi, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опiр ii уявленню про наше спiльне щастя, i не в змозi, якщо це залежить вiд мене, не здiйснити того, що вона вважае за можливе.

Учора ввечерi на Бельведерi пiд зорями.

14 серпня. Сталося навпаки. Надiйшли три листи.