Щоденники 1913–1923 рр.

Останньому впиратися я вже не мiг. Я кохаю ii, наскiльки здатний на це, але кохання задихаеться пiд брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповiдання iй. Але ж георг гине через наречену.

Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це для мене едина можливiсть зносити шлюб. А для неi?

І все ж, незважаючи нi на що, якби ми, я й Ф., були цiлком рiвноправнi, мали однаковi перспективи й можливостi, я б не одружився.

Та глухий кут, до якого я помалу загнав ii долю, обертае це в мiй неминучий, хоч i далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут дiе якийсь таемничий закон людських взаемин.

Лист до батька й матерi дався менi з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотiв мiнятися. Сьогоднi менi все ж таки випадково пощастило його змiнити, принаймнi в ньому нема неправди, i лист читаеться легко, вiн зрозумiлий i для батька й матерi.

15 серпня. Муки в лiжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вiкна. Мати пiдiйшла до лiжка й спитала, чи вiдiслав я листа й чи це той самий текст. Я вiдповiв, що текст той самий, тiльки ще рiзкiший. Вона сказала, що не розумiе мене. Я промовив, що вона, звiсно, не розумiе мене й не тiльки в цiй справi. Згодом мати поцiкавилася, чи напишу я дядьковi Альфреду, вiн, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же вiн це заслужив.

«Вiн телеграфував, писав, вiн добре до тебе ставиться». – «Все це тiльки про людське око, – вiдповiв я, – вiн менi зовсiм чужий, анiтрохи мене не розумiе, не знае, чого я хочу й що менi потрiбно, у нас iз ним немае нiчого спiльного». – «Виходить, тебе не розумiе нiхто, – кинула мати. – Я тобi, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усi ми бажаемо тобi тiльки зла». – «Звiсно, всi ви менi чужi, мiж нами лише кревна спорiдненiсть, але вона нi в чому не виявляеться. Нiякого зла ви менi, звичайно, не бажаете».

Цi та декотрi iншi спостереження за собою навели мене на думку, що внутрiшня впевненiсть i рiшучiсть, якi чимдалi зростають, дають менi змогу, всупереч усьому, iснувати в шлюбi, ба навiть вигiдно користатися з нього, щоб реалiзувати свое покликання. Щоправда, цього висновку я дiйшов, певною мiрою вже стоячи на пiдвiконнi.

Я до безтями замкнусь вiд усiх на свiтi. З усiма розсварюся, нi з ким не розмовлятиму.