Щоденники 1913–1923 рр.

Жодна жива душа не поминула його, тiльки вдалинi то там, то там вiн невиразно бачив у туманi високого полiцейського чи жiнку в хутрi або в хустках. Чоловiка нiчого не тривожило, вiн думав лише про те, щоб навiдати товариша, в якого давно вже не був i який саме тепер покликав його через служницю.

Було вже далеко за пiвнiч, коли у дверi торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, вiн засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долiлиць у лiжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки.

Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав вiн. У вiдповiдь почулося незрозумiле бурмотiння ще тихiше, нiж стук. «Там не замкнено», – сказав вiн i ввiмкнув електричне свiтло. До кiмнати ступила невеличка хирлява бабця у великiй хустцi.

1914

2 сiчня. Багато часу приемно провiв з д-ром Вайсом.

4 сiчня. Ми вигребли в пiску заглибину й почувалися в нiй вельми затишно. Уночi ми згорталися в заглибинi калачиком, батько накривав ii колодами, а зверху накидав вiття, тож ми мали непоганий захисток вiд бурi й звiрини.

«Тату!» – часто гукали зi страху ми, коли пiд колодами ставало вже зовсiм темно, а батько все не з’являвся. Та потiм ми бачили крiзь щiлину його ноги, вiн прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли вiдчували на собi його руку, – а тодi ми просто-таки всi водночас засинали. Крiм батькiв i матерiв, нас було п’ятеро хлопцiв i трое дiвчат, у заглибинi всiм було надто тiсно, але вночi ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побiля одного й одне на одному.

5 сiчня. Пополуднi. Батько Гете помер, стратившись глузду. Коли вiн хворiв востанне, Гете саме працював над «Іфiгенiею».

«Одвези цього нiкчему додому, вiн упився», – звертаеться до Гете якийсь придворний, маючи на увазi Крiстiана.

Август, що напивався так само, як i його мати, й безсоромно волочився за жiнками.

Нелюба Оттилiя, яку зi свiтських мiркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат i письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти iспити. Повертаеться до садовоi хижi й живе там мiсяцями; коли цариця схотiла його побачити: «Скажiть царицi, що я – не дикий звiр».

«Здоров’я в мене скорiше свинцеве, нiж залiзне».

Нiкчемна, безплiдна письменницька дiяльнiсть Вольфа.

Старече товариство у мансардних кiмнатах. Вiсiмдесятирiчна Оттилiя, п’ятдесятирiчний Вольф i давнi знайомi.