Лицарка Корони

Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина епископа, Василя, на Сокольськiй i нарештi наблизитись до князiв, елiти краю.

– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаеш княгиню?

Чоловiк схилив голову, так само у вiдповiдь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось i зараз вiн почервонiв – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усмiхнулась i почала першою:

– Пане Василю, як вашi справи? Чула, вам випала честь стати королiвським секретарем, а ще земським суддею.

– Панi Анно, цi посади швидше почеснi… – чоловiк прикусив язика i потупив очi, щойно сестра наступила йому на ногу.

– Але це дуже-дуже почеснi посади i хто-зна, може Василь стане незабаром вiйтувати, як наш батько колись, – пiдхопила Ганнуся. – Я тобi казала, що брат мiй такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всi звертаються?

Княгиня на це розплилась усмiшкою. Вона вже зрозумiла, що ii кличуть у нове замiжжя i, допоки не затягнуть у своi золотi тенета, Борзобагатi не заспокоються.

Роздiл IV

Небо затянули хмари. Повiтря було важким i тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом i повiльно випускати ротом. І навiть звуки довкола видавались стихлими i низькими, наче увесь свiт навмисне накрили залiзною кришкою. Усе мiсто з його околицями пiд куполом захмареного неба принишкло в очiкуваннi громовиць. На мурi Луцького замку, на Владичiй вежi, стояв чоловiк iз сивою густою бородою, в горностаевiй шубi i з золотим ланцюгом на грудях.

Будинки мiстян струмiли бiлим димом. Вiконницi здебiльшого були зачиненi, на вулицях анi душi. Луччани перед негодою причаiлись або вдома, або в церквах, де в цi хвилини ревно моляться, аби лихо обiйшло iх стороною.

Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу i моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливiше, небо, здавалось, ось-ось вишкiриться блискучою ламаною лiнiею, а вiн спокiйно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях.

– Батьку… – почувся шепiт за спиною.

Єпископ Луцько-острозький i, за сумiсництвом, Жидичинський архiмандрит повернувся на звук. Зворохоблений вiтром син Василь у шубi, вкритiй червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стiну. Небокрай яскраво замиготiв, i тишу розрiзав грiм.

– Ходiмо, синку… Вже час, – епископ обiйняв сина за плече i обидва рушили до вежi.