Лицарка Корони

Не вiдмовляються русини вiд власноi грецькоi вiри. Вважають себе окремiшним народом. Та не бути тому! Заради моеi Польщi. Заради усього, що у мене е – мого краю i народу».

Інтеррекс наблизився до столу i схопив дзвона. На його звук вийшов служка.

– Zawolaj kanceliste. Bede pisal Habsburgom. I pospiesz sie![1 - Клич писаря. Писатиму Габсбургам. І поквапся (пол.).] – прогримiв невисокий, але дужий архiепископ.

Роздiл XII

Бiля корчми у передмiстi Вiльно дормез спинився. Княгиня радiла зупинцi.

Та, либонь, найбiльше тому, що нарештi, пiсля мiсяця подорожi, мандрiвка завершувалася. Дорогою молодим доводилось вiдвiдати всiх родичiв та друзiв родини. Марко Сокольський такоi довгоi поiздки не витримав i давно вже повернувся додому. Самiй ж Аннi навiть почало здаватись, що iхнiй шлях до столицi Великого князiвства Литовського i Речi Посполитоi не завершиться нiколи. Що далi вона з Василем вiддалялась вiд рiдних земель, то бiльше марнiла. Чоловiк помiчав, як молода дружина iнодi плаче на самотi. «Мабуть, тужить за батькiвщиною», – припускав Василь i, як випадала нагода, обiцяв, що мандрiвка буде недовгою. Та вiн помилявся, подорож затягувалась, як i похмурий настрiй молодоi.

Жiнка у темних шатах вийшла з карети та попрямувала до корчми. Там майнула у кiмнату на другому поверсi, аби змiнити дорожню сукню на бiльш вишукану, адже столицю слiд пiдкорювати з першоi митi. Гостьовi покоi були аскетичними: з меблiв лише лiжко i лава, на стiнi чорнiе розп’яття. Слiдом за княгинею у кiмнату занесли дорожнi скринi.

Анна наблизилася до вiкна i визирнула надвiр. На вулицi конi мiсили багнюку, в калюжi спав п’яниця без чоботiв, повз нього проходили чоловiки та жiнки у довгих невиразних жупанах, поруч рохкали свинi, закритi у стiйлi. Довкола корчми стояв страшенний смрад, Анна затуляла носа хусткою, змоченою трояндовою водою. Вона перевела погляд на сiре небо, яке тяжким хмаровинням супроводжувала iхню карету вiд самого Дубна. «Такого ж кольору його очi, холоднi, наче метал», – княгиня згадала бiдного Жабокрицького, ii пересмикнуло. Вже в дорозi вона довiдалась, що той помер у дубенському пiдземеллi. І що до останньоi митi повторював ii iм’я. Тепер Сокольська була певна – шляхтич прокляв ii, холодну i жорстоку жiнку. Адже це вона занапастила його, скориставшись чоловiчою слабкiстю. А могла ж цього й не робити. Аннi стало шкода й себе – ранiше вона нiколи не дiяла так пiдступно, а останнiм часом вбивае одного за одним.