Лицарка Корони

Чоловiк, умостившись на лавi, простягнув до неi ногу у чоботi зi стертою пiдошвою. Вона схилилась i потягнула взуття. Чобiт не давався, наче справдi прирiс до чоловiчоi ноги.

– Слабка вже зовсiм?! От як тебе я випестив! Геть розслабилась! – господар вдоволено шкiрився i чадiв отрутним запахом.

Анна лютувала на себе, що й досi терпить чоловiковi знущання. Але ж – як iй вдiяти? Розлучення – шалений ризик, навiть для неi, шляхтянки старовинного князiвського роду. До того ж без згоди i пiдтримки владики iх так просто не розлучать.

Врештi у неi е син – i слiд перейматись тепер не лише своiм майбутнiм, а i його. Втекти? Як часто вона про це думала! Але ж життя нарiзно вiд чоловiка, i втеча у рiднi обiйстя, що перейшли до мужа разом з ii посагом, поставить пляму на всьому iхньому роду Сокольських! Залишаеться лише мешкати з нелюбом, терпiти i напувати його до безпам’ятства, а потiм ненадовго вириватись на волю, за гострий частокiл Чорного Лiсу.

Щоразу, коли чоловiк надовго зазирае у пляшку, Анна оголошуе люду в обiйстi, що iде погостювати до брата Марка, а сама рушае виконувати волю владики, ii покровителя i душпастиря.

За цю непанську роботу вона отримуе чималi кошти, iх витрачае на сiмейнi справи i навiть вiдкладае для себе на майбутне. Досi нiхто не розпитував про походження ii особистих прибуткiв. Та й про часту вiдсутнiсть господарки нiхто жодних питань не ставить – бо княгиня завжди встигае повернутись до того, як чоловiк протверезiе.

Анна ще раз ривком потягнула на себе чобiт i нарештi вiн знявся.

Скинула його на пiдлогу i розвернулась у бiк своеi кiмнати.

– А iнший?! Бабо!!! – несамовито закричав хазяiн. У цю ж мить до нього пiдскочив холоп, пiдняв ногу господаря i заходився знiмати другий.

Панна миттю дiсталась покою, замкнулась на засув i кинулась вiдкривати торбинку. З неi на стiл випала срiбна пляшечка i складена вдвое записка. Господиня ii розгорнула, прочитала i завмерла. На дрiбному аркушi чорнилами звивистою кирилицею, наче в релiгiйних манускриптах, було виведено: «Дерзай, чадо! Прощаються тобi грiхи твоi».

Княгиня торкнулась пляшечки i вiдняла руку, наче ошпарена. Перевела погляд на образи пiд стелею i розгублено присiла на лаву. Панну охопив страх, руки затремтiли, i вона закрила очi, аби заспокоiтись. Їi тривожнi роздуми перервав грюкiт i рев за дверима.

– Замкнулась, вiдьмо! Чи гадаеш, мене це спинить?! – раптом гримнуло так, що, здавалось, муж ось-ось розтрощить хвiртку.