У вогні плавильника. Срібло

Княгиня розумiла, що потрапить у Софiю лише по обiднiй – аби згаяти час, наказала служницi, яка супроводжувала панi, розповiдати iй останнi байки. Анна примушувала своiх челядниць пiдслуховувати теревенi селян – щоб знати, чи збираються тi бунтувати проти князiв, або ж тiкати iз ii земель. З уходниками Корецька розправлялась жорстоко.

Коли сонце пiднялось до самiсiнькоi гори – княгиня нарештi почула переливи церковних дзвонiв. Киiвськi храми немов би розмовляли мiж собою – щойно припинявся дзвiн з одного собору, його пiдхоплював сусiднiй – допоки вiд заходу до сходу, вiд пiвдня до пiвночi святими киiвськими пагорбами не пронесеться звiстка люду Божому, що панотцi завершили своi молiння за древне мiсто i його вiрян.

Щоближче дормез пiд’iжджав до самого серця Киева, де ще можна побачити i торкнутись стiн, зведених старими князями, хати ставали бiльшими, а городи меншими. Одноповерховi будiвлi, приземистi, майже зануренi у землю змiнили загратованi двори та дерев’янi оселi – двоповерховi з високими дахами, а помiж них де-не-де бiлiлi кам’яницi заможних киян. На дороги повиходили торговки з крамом, який вони носили у дерев’яних коробах, що чiплялись на шию. До них пiдходили як зацiкавленi панянки, так i юрми молодикiв, якi вештались киiвськими вулицями в надii поцупити у роззяв кошелi або ж заради кепкування та жартiв. Звабливо запахло здобою з пекарень. Побiльшало гарно вбраних шляхтичiв, якi неквапливо iхали верхи на конях, що наче й самi пишались своiм виглядом, розмiрено вiдбивали пiдковами, аби всi перехожi встигли роздивитись на них коштовну збрую. Найбiльше люду було бiля шинкiв – через них дормезу доводилось спинятись, поки козаки Корецьких нагайками розганяли мiстян-гаволовiв. Гомiн киiвських вулиць перетворився на гучну какофонiю – вiд чого Аннi захотiлось затулити вуха. Вона стала нервувати – а чи справдi ii здогадка вiрна, та й як вона непомiтно зможе бодай щось винести з собору Софiiвського монастиря, де у кожноi стiни – сотнi вух та очей? «Принаймнi я довiдаюсь, що саме малось на увазi в тому листi – не обов’язково цю рiч виносити звiдти» – заспокоювала себе княгиня. Карета в’iхала у напiвзруйнованi князiвськi Золотi ворота, на стiнах яких численнi волоцюги позалишали соромiцькi написи та малюнки. Аннi впали в око богохульнi рядки на древнiх стiнах. «Колись старi князi зводили iх у свою славу – чи могли вони передбачити, що ось так вона буде понищена та занедбана?».