У вогні плавильника. Срібло

У супроводi вартового та служницi княгиня, пригортаючи до себе викрадену книгу, спiшно полишала монастир. Спиною вона вiдчувала переполох у соборi i вiд содiяного грiха ii трусило. Ось вже – ворота брами з вузенькою хвiрткою. Корецька наблизилась i побачила у проймi з iншого боку входу свiтловолосу шляхтичку iз сiрими очима у свiтлiй сукнi, розшитiй золотом, у пелеринi, пiдбитiй горностаем, i в бiлому капелюшку iз високим страусячим пiр’ям. Корецька не сповiльняла хiд – проте так само чинила й панi, яка також вирiшила будь-що пройти через хвiртку першою.

– Дорогу! – вигукнула Корецька.

– Я пройду першою! – у вiдповiдь пролунало з вуст непоступливоi бiлявки.

– Геть! – княгиня вже схопилась однiею рукою за браму i збиралась вiдштовхнути супротивницю.

– Спершу пройду я… – сiрi очi бiлявки перетворились на грiзнi вузькi риски.

– Софiе… Я поважнiша за тебе, ти маеш пропустити… – прошипiла княгиня у чорному.

Анна несподiвано обернулась, почувши за спиною вигуки ченцiв, кiлька з них саме наближались до ворiт.

Скориставшись миттю, свiтловолоса шляхтянка вiдштовхнула Корецьку i увiрвалась всередину. Княгиня пирхнула, розлючена, мов фурiя, перескочила порiг хвiртки i посунула до свого дормезу.

Вартовий та челядниця ледь встигали за своею розгнiваною хазяйкою.

Роздiл IV

Софiя Ружинська на мить спинилась у монастирському саду Софiiвського монастиря i кокетливо поглянула на рудого молодого послушника, який стояв на ганку трапезноi i задивився на звабливу панi, яка ледь не накинулась щойно на iншу.

Дружина князя Ружинського, який ось вже п’ять рокiв, як в Московii з шаблею вiдстоюе iнтереси власнi та Речi Посполитоi – без чоловiка розквiтла, як та квiточка. В своiх дрiбних тонких, але чiпких пальчиках тримае вона всi чоловiковi землi та увесь заселений ними люд. А ще така самостiйнiсть подарувала княгинi давно вже бажану для неi волю i розкутiсть. Дозволяе собi вона набагато бiльше, нiж у присутностi мужа, навiть загравати iз привабливими чоловiками – про що плiткують вже й торговки на ярмарках.

Та й Роман Ружинський – ще той бабiй. А тому людськi пересуди – це ще й софiйчина пiдступна помста за тi роки, якi вона – його законна дружина – провела у постiйних переживаннях та стеженнi за чоловiком. Хай тепер помучаеться у своiй Московii. Але окрiм плiток докорити iй нiчим не зможе – бо княгиня Ружинська залагоджуе фiнансовi проблеми чоловiка, який набрався боргiв i не змiг iх вiддати.