У вогні плавильника. Срібло

– Тепер це мiй хлоп, як i його хутiр, його жiнка та його дiти! – Лащ зареготав i пiдняв над собою вiдрiзану жiночу косу. Регiт пiдхопили його гайдуки. Подоляни довкола ахнули i завмерли.

– Самiйло Лащ, ти маеш знати, що тобi такого не подарують! – вигукнув розчервонiлий вiд лютi суддя.

– А мене не обходить твоя думка, бiсiв законнику! І ото твое брязкальце, – вершник вистромив вказiвний палець, вказуючи на золотий суддiвський ланцюг, що виблискував на сонцi, – на мене не дiе!

Лащ потягнув поводи на себе, вiд чого кiнь його пiдстрибнув.

Суддя запопадливо вiдскочив убiк i змiрив банiта презирливим поглядом. Дiставшись домiвки, Самiйло дiзнався, що на нього вже давно чекае панi. Той навiть не встиг спитати, хто саме, на радощах заскочив до свiтлицi та враз змарнiв. За столом – бiлявка, кузина його Софiя Ружинська.

– До Киева приiхала, сестро? – суворим тоном поцiкавився шляхтич, знiмаючи рукавицi. Жiнка не встигла вiдповiсти, як до зали увели скривавленого полоненого.

– Що робити iз ним? – гаркнув один з гайдукiв.

Софiя добре знала лиху вдачу кузена. Тож вiдвернулась i посунулась до вiкна. Лащ дiстав ножа, наблизився до селянина, i дочекався поки той затремтить вiд страху.

– Боiшся? Правильно робиш… – та раптом господар озирнувся на гостю, яка стала до чоловiкiв спиною i дивилась надвiр через грубе вiконне скло. Самiйло вiд хлопа вiдступився, поклав ножа на стiл i вимовив: – Вiдшмагайте його так, аби запам’ятав. А от щоб точно знав, хто тепер його господар – вiдрiжте йому вухо.

Селянин заревiв, наче той ведмiдь, i спробував накинутись на шляхтича, та гайдуки його потягнули у сусiдню кiмнату. Крики тривали довго за стiною – Софiю Ружинську вiд того i тiпало, i нудило. Нарештi вона змогла iз себе вичавить:

– Самiйло, навiщо ти так? Знову поголос пiде, – дорiкнула вона братовi.

– Не твоя справа, – буркнув шляхтич, вмостившись у крiслi i закинувши ноги на стiл.

– І моя також. Ми родичi. – Панi сiла навпроти.

– Та-а-ак… Родичi… – замрiяно повторив Лащ i позiхнув.

Обидва довго мовчали, сидiли у цiлковитiй тишi – крики за стiною припинились, як i будь-який шерхiт. Жiнка дiстала з рукава батистову хусточку i почала складати ii то в квадрати, то в трикутники. Лащ вирiшив перервати мовчанку.

– Як там твiй чоловiк? – спитав вiн Ружинську, та вона жодним чином не виявила, що iй ця тема розмови цiкава.

– Я Корецьку бачила сьогоднi, – натомiсть вiдповiла Софiя.

– Так, вона землi збирае, пантруе iх, як та орлиця.