У вогні плавильника. Срібло

Бачила я… чорний ворон простягае над вами крило i ця рiч допоможе йому, – нарештi Параска пiдвела на Корецьку своi темнi очi. І вiд того холодного погляду Анну пересмикнуло. – Але ви маете знати, що будь-яка сила – лиха чи добра – може пiти вам на користь. Головне, мудро до неi поставитись.

Господиня потупила погляд, намагаючись зрозумiти слова староi. Параска ж так i не вiдiрвалась вiд справи i далi перебирала цвiт, даючи час Корецькiй подумати над ii вiщуваннями. Нарештi княгиня промовила:

– Це книга, Параско, i я не можу ii прочитати.

Бо вона на тiй мовi, яку я не знаю.

– Хто шукае, той обряще, – вiджартувалась баба i усмiхнулась своiм буззубим ротом. – Ворон допоможе вам знайти людину, яка стане вашим спiльником, зозулько.

Стара прудко пiдвелась, немов й справдi спина ii ажнiяк не турбувала. Через це Корецька хижо усмiхнулась: – «От, брехуха…» Ворожка немов прочитавши думки, хазяйцi пiдморгнула i потягнулась за мискою, з глечика налила туди воду i вмостила ii на столi.

– Дивiться, панi, на цю воду уважнiше.

 – Стара вилила струйкою темну рiдину, схожу на олiю. Та почала розпливатись у водi, звиватись змiею, утворюючи складнi вiзерунки. – Чого ви прагнете, моя пташко? Чого ви найбiльше хочете? – промовляла стара пошепки.

Анна вдивлялась у темну пляму, яка з кожною миттю все бiльше розпливалась поверхнею води у мисцi, захоплюючи новий простiр.

– Я хочу, аби Корецькi стали рiвними з правителями i королями. Аби наша земля була лише нашою, могутньою i нездоланною. І я… – Корецька спинилась i осягнула, що хоче, аби ii – саме ii, Анни з роду Ходкевичiв, дружини Юхима Корецького, влада була повною i всеосяжною.

Стара на це лише всмiхнулась. Їй бо, Парасцi, ворожцi iз баби-прабаби, не знати, що найбiльше жадають люди – слави, влади i багатства.

Стара своiми порепаними губами щось прошепотiла, вiдлила воду у меншу миску i наказала випити ii. Княгиня на ворожку зирнула розгублено.

– Якщо ви цього хочете, то усе у вас вийде. Пийте, – прошепотiла стара, пiдносячи до вуст Корецькоi зачакловану рiдину.

 – Головне не бiйтесь, страх поганий порадник…

Анна заплющила очi i залпом влила в себе чаклунство. На смак воно було гидке, вiд того закашлялась. «На життя чи на смерть?» – промайнула думка в ii головi, та княгиня ii вiдiгнала. Витерла рукою своi червонi вуста i пiдвелась.

– А це вам, зозулько, калина, накажете, аби вiдвар зробили з неi. Тримайте. Щоб нiхто не подумав, що ви за чарiвництвом до мене приходили.