У вогні плавильника. Срібло

– Я ж не просто так до вас завiтав, княгине… – чоловiк розправив плечi i пильно подивився на Корецьку.

– А я не просто так, пане, вас тут щедро зустрiчаю… Ви ж бо розумiете, чого менi це варто. Ви перейшли пiд руку Папи, а, як ви знаете, мiй чоловiк – поборник грецькоi церкви з головним поводирем нашим патрiархом в Константинополi… – Господарка Лiсникiв намагалась перевести тему, аби лише не спитав ii унiатський протопоп про мету приiзду до його монастиря.

Але Іван вирiшив припинити безглуздi балачки i дiстав з кишенi хустинку.

Пiдняв руку над собою i замайорiв той носовичок, як бiлий княжий стяг. Господиня зблiдла наче те полотно. Опустила додолу очi i стала нервово вiдбивати своiми тонкими пальчиками по стiльницi, вкритiй шовковою скатертиною.

– Це ваше, княгине? – голос Івана був на диво м’яким, геть не сердитим.

– Не буду вам брехати. Мое, – жiнка нарештi пiдвела очi.

– Чому ви були у вiвтарi? Чому розкидали мощi? Це ж грiх. Смертний…

– Я хотiла подивитись, чи в унiатiв все таке ж саме, як i в нас, православних… І скриньку зiштовхнула ненавмисне… Я досi молюсь, аби Всевишнiй мене пробачив, – здогадалась, як викрутитись жiнка, i перехрестилась, аби ii слова були бiльш переконливими.

– Ну що, пересвiдчились? – усмiхнувся Іван Мужиловський.

– Так, все теж саме… – зiтхнула з полегшенням княгиня.

– В мене до вас пропозицiя, панi Анно. Я обiцяю про цей ваш грiх нiкому не сказати, якщо ви повернете унiйнiй братii Видубицького монастиря Кончу-Заспу.

Жiнка на це вибухнула:

– Ви пропонуете менi вiддати моi ж землi?

– Це не вашi землi… І те, що ви скоiли… – Мужиловський намагався говорити спокiйно, хоч сам вже почав лютувати.

– Тiльки спробуйте слово сказати, я вас розчавлю i не подивлюсь на вашого Папу… – на цi аннинi слова протопоп пiдскочив i вже схопився за шаблю, як руку його за спину завiв чорнявий вартовий княгинi.

– Ви погрожуете архiерею! – вигукнув Мужиловський i до свiтлицi заскочили його охоронцi.

– Я погрожую шляхтичу, який посмiв мене – княгиню – звинувачувати у грiху, який я не чинила.

Подавiться цiею ганчiркою! – не вгамовувалась Корецька. В свiтлицi зчинилась бiйка. Почувся звук металу, вартовi протопопа та козаки княгинi, як тi вовки, накинулись одне на одного, наче зграя на зграю. Та в розпалi своеi лютi Мужиловський отямився – зовсiм не на руку йому сварка iз впливовою магнаткою.

– Спинiться, люди моi! Ми iдемо звiдси. Геть iдемо! – вiн власноруч кинувся вiдтягати своiх охоронцiв.