У вогні плавильника.Золото

– Вiд католикiв? – вона вже вирiшила припинити розмову i повернутись до монастиря. Нiчого вiд Папи настоятелька не збиралась приймати.

– Стiй! – спiймав ii за руку брат. – Це справдi дуже цiнна рiч. Це iкона Божоi матерi, i вона чудодiйна! Принаймнi, так кажуть у Римi. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодiйноi iкони? Уяви, скiльки прочан приiжджатимуть у Корець!

Серафима замислилась, роздивляючи своi руки з чорнильними плямами на пальцях вiд постiйного листування з церковними сановниками, а тим часом трое вже наблизились до спiврозмовникiв.

В одного з трiйцi в руках – образ у золотому окладi, вiн вигравав на сонцi, вiдбивався сяйвом на темнiй чернечiй одежинi iгуменi. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витонченi риси ликiв матерi та сина, на дорогоцiнну оздобу i зачарувалась роботою iталiйських майстрiв.

– Споручниця грiшних, – прошепотiв князь iй на вухо. Вiн наблизився на непристойно близьку вiдстань i взяв у свою руку долоню з шорсткими вiд тяжкоi чернечоi роботи пальцями.

Сестра нарештi отямилась вiд краси iкони, перехрестилась i перетнулась поглядом iз iноземцем, який тримав святий лик. Високий, кучерявий, одягнений за iталiйською модою в яскраво-зелений оксамит, гаптований золотом. Чоловiк у вiдповiдь примружив очi – здавалось, теж пильно вивчав молоду iгуменю, а може, його заслiпили вiдблиски вiд ризи? Вiд такого тривалого та прискiпливого погляду у Серафими похололи кiнчики пальцiв. Вона запитально подивилась на брата.

– Це Серджiо.

Вiн супроводжуе цю iкону i повинен пересвiдчитись, що вона опиниться у безпечному мiсцi.

– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаеш. До того ж сестер все бiльшае, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаеш.

– То зробимо тобi значний монастир, найбiльший за усi iншi сусiднi, тут у Корцi! – вигукнув Самiйло.

Ігуменя зашарiлась i ще раз зирнула у бiк смаглявого iталiйця. Чимось вiн ii зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матiнка Серафима навiть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як смiе вiн так допiкати ii своiми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софiя розiзлитись так i не змогла, вiдчуваючи щось млосне у черевi, таке незнайоме i дивне вiдчуття.

Ігуменя заклякла вiд того невiдомого iй стану, чи не грiшить вона – сама позираючи з-пiд вiй на чужеземця? Такi роздуми змусили ii отямитись, хутко перехреститись i втекти до обителi.

– Серджiо, доведеться тобi тут трохи затриматись. Поки ми укрiпимо мури.