У вогні плавильника.Золото

Спiввiтчизники натомiсть звинувачували його у споляченнi. От так i балансував мiж одними та iншими Ян. «Який же Ян! Іван, Іван Замойський! Ходив iз чубом до самоi смертi. Кажуть, i русинських звичок своiх не позбувся» – пирхнула подумки Урсула. Ранiше на мiсцi цих мощених вулиць та доладних будинкiв iз мармуровими сходами було русинське невелике село Скокiвка. В однiй единiй мiсцевiй церквi, православнiй, року 1542 був хрещений Іваном другий син мiсцевого пана – Станiслава Замойського. Зростав вiн iз братами i сестрами у дерев’янiй хатинi з рiзьбленим пiддашшям, зростав пiд русинськi колисковi у православнiй вiрi.

Отримавши посади при королiвському дворi, батько його змiг назбирати достатньо коштiв, аби вiдправити сина на навчання за кордон – спершу в Париж, потiм у Страсбург та Падую. Але в Італii Іван не лише вивчив латину, а й перейшов до католицькоi вiри. На батькiвщину повернувся вже Яном, i тут на нього чекала стрiмка полiтична кар’ера.

Урсула розгорнула вiяло i привiдкрила кулiску в каретi.

Замок Замойських вже був неподалiк. Нiмкеня полегшено зiтхнула, iй вже набридли цi оглядини i постiйне торохтiння Томаша. «Чи то я вже стара – чи цей хлоп замолодий для мене».

На сходах замкового палацу жiнка помiтила статну фiгуру чорнявого пана. Долоню вiн звично тримав на рукоятi шаблi, стояв струнко i пильно вдивлявся у бiк карети, що наближалась. Урсулi вiн здавався впевненим в собi хижаком, який чекае, поки здобич сама до нього пiдкрадеться.

Маерiн прудко зiскочила з пiднiжки карети, не дочекавшись на руку Томаша, який запопадливо оббiг дормез, аби вiдкрити дверцята.

Жiнка розгорнула вiяло i, хитро примружившись, наближалась до князя Корецького.

– А ви швидко сюди дiстались, – промуркотiла Урсула трохи глузливо. – Мабуть, мчали i вдень, i вночi.

Самiйло зиркнув на нiмкеню спiдлоба. За спиною Маерiн нервово переминався з ноги на ногу Томаш Замойський. Вiн не надто був задовлений приiздом Корецького – тож планував якнайшвидше того спекатись.

Натомiсть Урсула вщент розбила сподiвання господаря, схопивши мовчазного Самiйла пiд лiкоть.

– Ходiмте. Обiцяю надовго вас не затримувати. Але менi справдi слiд з вами поговорити. – Нiмкеня широко всмiхнулась, вiд чого бiля кутикiв очей запроменiли ривчаками зморшки.

– У вас дивний спосiб запрошувати на перемови i… дивнi посланцi, – вичавив iз себе Корецький.

– А-а-а, ви про нiмого? – Маерiн знов усмiхнулась, – вiн мiй найвiрнiший раб.