У вогні плавильника.Золото

 – Биховський нарештi усмiхнувся i задоволено потер долонi.

– Що це?

– Османський щербет.

– Побий мене грiм таке куштувати! – грiзно вигукнув митрополит. Вiн вже хотiв гучно сваритись на iгумена, але помiтив, що той лише хитро примружився:

– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде i високе, i на все висунене i понижене буде воно»[1 - Ісайя 2:12.].

– Тобто, владико? Я чекаю на вашi доводи. – Митрополит навiть зрадiв такому повороту, адже подискутувати вiн любив.

– Для того, щоб навернути грiшникiв, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.

– Ну, в цьому е доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..

– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справдi дуже смачно. Ми робимо щербет iз сушених яблук та слив. Охолоджуемо його, змiшуемо з молоком, i виходить доволi непогано. Одна з наших маленьких радостей.

– Ви ж не пригощаете ним братiю, владико?

– Нi, ви що. Це тiльки для почесних гостей i лише за зачиненими дверима, – усмiхнувся Іоасаф.

Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхнi каламутного напою блимали льодянки та чорнiли родзинки.

– Тут лiд…

– В тому то й справа, що вiн додае особливого смаку. – Биховський вiдпив iз келиха. За ним слiдом повторив Рутський.

– Цiкаво, i хто вас навчив цьому османському зiллю?

– Один хлопець, арiанин iз Криму, ми навертали його до Господа.

– І вдалось? Де ця душа врятована? – помiтно оживився митрополит.

– Втiк, ваша святiсть.

Втiк, – зiтхнув Биховський i гримнув порожнiм горнятком об стiл.

Роздiл IV

Поминальна недiля вже минула, i на цвинтарi було порожньо i тихо. Вiтер колисав рушники на потемнiлих хрестах, з корiння дерев синьооко визирав барвiнок, перший метелик розгорнув тендiтнi бiлi крильця на однiй з могил, зiгрiваючись на сонцi, втiм за мить злетiв, наполоханий, вiдчувши наближення людини. Корецька пiдняла подiл спiдницi, аби переступити низенький цвинтарний тин.

За ним ховали без вiдспiвувань – самогубць, повiй та вiдьом. Усього кiлька непомiтних порослих бур’яном горбкiв, якi з часом зникнуть без слiду, розчиняться, наче й не було цих людей, нiколи не ходили вони по цiй землi, не топтали Божий ряст. Княгиня наблизилась до найвiддаленiшого вiд тину поховання. Прим’яла ногами траву довкола горбка, дiстала з торбинки, причепленоi до паска, буру крашанку i обкатала нею могилу.

– Христос Воскрес, Параско.