Воля Ізабелли

Та, гадаю, це навряд щось змiнить. Армiя московитiв для нього – гарантiя того, що Понятовський залишиться при владi. А те, що в царицi своя, паралельна гра – це вже очевидно усiм. Хiба слiпий не помiтить. Тож iди спати. Вже час.

Натомлена Ізабелла слухняно пiдвелась i вийшла. За дверима зали, де вона досi радилась iз чоловiком, в коридорi, ближче до найтемнiшого кута, стояла, опустивши додолу очi, зовсiм юна блондинка.

«Чергова хвойда», – подумавши так, княгиня суворо зиркнула на дiвчисько й попрямувала в своi покоi.

Станiслав Любомирський був вiдомий ловелас.

І якщо ранiше Ізабелла нервувала через численних коханок чоловiка, то зараз закривала очi на його походеньки.

* * *

Руки занiмiли вiд холоду. Дощ падав, породжуючи пiд ногами слизьку багнюку. Небесна сiра мла вiдбивалась у калюжах, наче в дзеркалi. Вiтер зривав капюшон з голови, й на чоло рясно крапали небеснi сльози. Посеред безмежноi пригнiченостi цвинтаря для злиднiв стояли кiлька темних фiгур. Трунарi з лопатами були наготовi, аби швидко закопати небiжчика й отримати кiлька срiбних грошей.

– Ім’я померлого?

Ізабелла з покоiвкою захитали головами.

– Не вiдаемо.

Панотець зiтхнув i продовжив:

– Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen.[2 - Вiчний покiй даруй iм, Господи, i вiчне свiтло хай свiтить iм. Покiйся з миром. Амiнь. (Лат.)]

Священик перехрестив могилу. Трунарi жваво почали засипати ii коричневою баюрою, в яку пiд дощем вже встигла перетворитись земля.

Гаряча сльоза покотилась щокою Ізабелли. Ксьондз закрив молитовник, пiдiйшов до княгинi, вони разом почимчикували до карети.

Княжин вiзниця iхав повiльно, за вiкном екiпажу можна було розгледiти обличчя пiшоходiв, якi прямували розмитими дорогами варшавськоi околицi. Їхнiй одяг був мокрий i брудний. Як i все довкола.

– Ви ж не знали того юнака? – спитав панотець.

– Нi, не знала.

– Так чому ж вирiшили прийти на поховання? – священик не приховував здивування.

Ізабелла замислилась. Дiйсно – навiщо вона, аристократка, долучилась до цього прощання?

– Мабуть, менi його стало шкода.

– Чув, вiн був посланцем? Мабуть, привiз вам якусь звiстку? – панотець iз цiкавiстю розпитував далi.

– Так, листа привiз. І через це загинув.

З очей княгинi знову пострумила сльоза.