Воля Ізабелли

Обряд омовiння треба було завершувати. Жiнка пiдвелась, служницi бережно загорнули маленьку тендiтну фiгурку з снiжно-бiлою шкiрою в численнi простирадла. Ізабелла присiла на свою тронну канапу й по-холопському пiдiбрала ноги – наче вона й не королiвського роду, а проста смертна жiнка. Доторкнулась до мокрого волосся, з пасма на шиi стiкав струмок прямiсiнько в складку мiж маленьких грудей. Чорнi прямi коси до плечей – за останньою модою рококо iх приховують пiд пишними перуками. Й мало хто знае, що коси в неi могли б витись, якби iм дозволили вирости бодай трохи довшими.

Пiсля горнятка ромашкового чаю та кiлькох канапок на снiданок жiнка пiдiйшла до позолоченого дзеркала. Це було знаком для служниць – про початок одягання. Спершу княгиню облачили у нову сорочку з бiлим мережаним низом. За ним – теплi панчохи, що обв’язувались стрiчками над колiнами. Шовковий корсет з китового усу, «кошик» на стегна, який створював об’ем там, де його волiли бачити найбiльшi модники того часу. Вправнi служницi одягали княгиню прудко – таемнi кишенi, планка на корсет, спiдниця в яскраво-синi квiти, розсипанi на бiлому iндiйському муслiнi, i врештi – улюблений жакет кольору неба, для прогулянок у палацовому саду.

Щоб теплi веснянi променi не вiдбились вульгарною засмагою на обличчi, княгиня одягла чорну маску i капелюх iз широкими полями. Сьогоднi в неi прийом до якого ii свiтлiсть готуватиметься цiлий день.

В саду маленьку постать у блакитному, що вийшла на палацовi сходи, бачать усi мешканцi маетку.

Це iх змушуе рухатись швидше. Всi знають: княгиня з холопами бувае жорстокою, якщо iй щось не до вподоби. Тож садiвники хутчiш висаджують травневi троянди бiля паркових ворiт. Служницi розвантажують карету з продуктами для кухаря вдвiчi швидше, нiж до цього. А пiд альтанкою музики, яким наказано репетирувати сьогоднi цiлий день – миттю розсипаються по своiх мiсцях i заводять Йоганна Фукса.

Зi спини до княгинi наблизився чоловiк у темному камзолi й застиг у поклонi.

Стояв так довго, наче не людина вiн, а одна iз паркових статуй.

– Карле, – промовила маска, вiдчувши маршалка свого палацу спиною, якимось шостим чуттям. – Чи вже привезли суницю та ананаси?

– Так, ваше свiтлосте. Яке вино сьогоднi подавати?

– Угорське. Не будемо розбещувати наших гостей, – з iскоркою iронii висловилась маска. – Так, iще передайте моiй Ользi пiдготувати сукню з яскраво-блакитноi тафти, яку менi надiслали напередоднi.