Воля Ізабелли

Маска розкрила вiяло i рушила грунтовою стежкою до щойно висаджених троянд.

У Варшавi княгиню називали «Блакитною маркiзою». Своему улюбленому кольору вона рiдко зраджувала. Бiльше того, найбiльшi франти краiни вiдзначали: ця жiнка знайшла безлiч вiдтiнкiв блакитного, тож ii образи нiколи одноманiтними не були.

А ще Ізабелла була вiдома своiм неперевершеним смаком. Їi замки та палаци вважались найелегантнiшiми, колекцii антикварiату найбагатшими, а парки найкрасивiшими. Парковий сад у Вiлянувi з чiткими геометричними формами вважався кращим в краiнi.

Кожна рослина в ландшафтi мала знаходитись на своему мiсцi. Ялiвцi, самшити, лiлеi, троянди разом створювали iдеальну, математично вивiрену гармонiю. Тож княгинi ще здалеку впав в око щойно висаджений кущ, який порушував цiлiснiсть всiеi картини. Ох, зроду вона не любила, коли свою роботу холопи виконували абияк. Тож iз садiвником блакитна маркiза не панькалась, i той миттю вiдчув на собi увесь колючий, крижаний гнiв господинi. І справжнiм рятунком для винного став маршалок палацу, який притьмом наближався. Той поспiшав, майже бiг, i зупинившись, Карлу довелось тамувати подих.

– Ваша свiтлiсть… Його свiтлiсть… князь Чарторийський…

– Мiй батько? Приiхав? – княгиня миттю пом’якшила свiй тон.

Щойно вона це вимовила, як побачила за кiлька десяткiв метрiв фiгуру свого батька в оточеннi ще кiлькох статних чоловiкiв.

– Це ти чи не ти, моя люба Ізабелло? – не приховуючи посмiшки, промовив ii тато, йдучи повз щойно висадженi кущi.

Це був уже немолодий пан, гарно вбраний, з iдеальною перукою.

Найближча людина для Ізабелли. І хоч вiн теж нiжно ставився до своеi донi, але найбiльша любов Августа Олександра Чарторийського – його землi i полiтика.

– Звiсно, це я, тату. На обличчi маска, щоб воно не засмагало. Ви ж самi знаете – бiла шкiра зараз дуже цiнуеться, i ii треба берегти.

– Знiми «це» заради мене! – сивочолий чоловiк промовив цi слова дуже гучно, наказово.

– Нi. Сьогоднi у мене ввечерi прийом, i я не можу з’явитись на люди з червоним носом.

 – Ізабелла вiдповiла стиха, наче й принишкла вiд батькового тону.

– Добре-добре, – й князь Чарторийський гучно засмiявся. Ізабеллi стало нiяково, вона почервонiла – І це стало ще одним приводом маску не знiмати попри все.

– Ваша свiтлосте, а чому ви завiтали до мене з цими людьми? Хто вони? – княгиня влучно перервала своiм зауваженням батькiв регiт. Трое в майже однакових чорних сюртуках стояли в кiлькох метрах вiд князя та його доньки.