Воля Ізабелли

Служниця, ховаючи очi, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгинi не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челядi. Вона пiд пильним суворим поглядом господинi засервiрувала стiл бiля вiкна й як опечена майнула з кiмнати. Щойно дверi за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолi.

«Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, i потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли iз секретного кабiнету?»

Жiнка розгорнула оксамит i вiдкрила футляр. Там були кiлька розписок теслi, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луiдорiв за iнкрустацii червоним деревом.

Давнiй лист, пiдписаний iталiйцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 роцi, яким той засвiдчив продаж батьку кiлькох предметiв антикварiату. Та несподiвано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячi луiдорiв. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а вiн, людина не бiдна, й рiдний брат епископа Кракiвського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, пiсля чого той блискавично полишив Вiлянув. Сьогоднi ж в ii руках з’явилась ця надзвичайно пiдозрiла розписка – можливо, вона стане княгинi ще й дуже корисною.

Увесь дивний набiр паперiв наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став пiдводити. Розписки були датованi рiзним часом. Зв’язку мiж ними не було. Мабуть, ii сивочолий тато був не в собi – коли вирiшив передати iх. І доньчине серце вiд того тужно защемiло.

Пiд час чаювання жiнка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.

– Ваша свiтлосте…

– Карле, вже вiдомо, що саме зникло з кабiнету?

– Ми до ранку з його свiтлiстю спiвставляли всi документи. Мушу сказати – все на мiсцi. Грабiжники нiчого не встигли взяти. Вочевидь, iх щось лякало, i вони свою справу не завершили.

Ізабелла була здивована.

– А фамiльнi коштовностi?

– Усе на мiсцi, ваша свiтлосте.

– Добре, можете йти.

Дверi за маршалком гучно зачинились, а Ізабелла потонула у тривожних думках.

Княгиня була певна: нападники повернуться, i хтозна, що може тодi статись…

По оббитих шовком стiнах плигали сонячнi зайчики – вiкна золотились яскравим вранiшнiм свiтлом. Соловейко надворi нiяк не вгамовувався. Ізабеллi чимдуж захотiлось опинитись де-iнде. Десь, де буде набагато спокiйнiше й безпечнiше. Їi рука простягнулась до мiдного дзвоника з високою ручкою у виглядi давньоримськоi колони.