Воля Ізабелли

Вiн розливчасто задзеленькотiв.

– Так, ваша свiтлосте. – Карл повернувся так швидко, наче увесь цей час чекав за дверима.

– Карле, ви ж посилите охорону палацу?

– Я вже це зробив.

– Добре, тодi я поiду звiдси зi спокiйним серцем. Я хочу сьогоднi ж рушити до Ланцута.

– Як скажете, ваша свiтлосте.

По цьому Ізабелла встала з-за столу й вийшла. Вiлянувський палац вiдразу загомонiв. Служки поспiхом збирали речi своеi панi. У величезнi скринi складали те, що iй мало б стати в нагодi в Ланцутi. В цю пору року там теплiше, нiж у Варшавi – це пiвденнiше й ближче до Кракова.

І хтозна, може, саме в тi землi вирушив епископ Кракiвський – Ізабеллi кортiло його провчити за учорашню неввiчливiсть. Як вiн посмiв прийти i поставити ii, Любомирську-Чарторийську, не лише у незручне становище, а ще й погрожувати iй?!

Фамiльний палац у Пiдкарпаттi – в Ланцутi був улюбленою Ізабеллиною хованкою вiд галасливого варшавського вищого свiту. Це був добре укрiплений замок з бастiонами, перетворений на сiмейну резиденцiю.

Палац-фортеця.

Була ще одна причина термiново рушити до Ланцута – Ізабеллi слiд простежити за роботою архiтектора, який у своiх листах вимагае щораз бiльших видаткiв. Замок в Ланцутi Любомирськi перебудовують вже понад десятилiття. Реконструкцiя виявилася не лише тривалою, а поглинала, наче чорна дiра, статки фамiлii.

– Ольго! – гукнула княгиня.

Покоiвка наблизилась. Вона була завжди поруч, iз самого раннього вiку. Дiвчинкою русинку Ольгу, бiдну шляхтянку, забрали вiд батька-матерi з Волинi i перевезли у кракiвський палац бабусi Ельжбети.

Кароока i чорнява, вона ще тодi вирiзнялась вiд решти челядi поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не единою людиною, якiй Ізабелла довiряла. Вона знала всi секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинствi пiд час iхнiх бешкетувань i завжди брала усi провини на себе.

– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть моi сукнi. – Ізабелла простягнула покоiвцi батькiв футляр.

Про всяк випадок вона вирiшила його взяти iз собою. Ох, як княгиня волiла б утерти носа пихатому епископу Кракiвському – i ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллi ще треба вигадати, як ii використати.

– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотiла десь зупинятись на нiч.

Минуло лише двi години. Золочений хронометр у залi прийомiв вiдбив рiвно 10-ту. І карета, завантажена скринями, виiхала з ворiт палацу Вiлянув.