Воля Ізабелли

І чи можна ii тепер засуджувати за небажання бачити своiх дочок? Кожна з усiх чотирьох була народжена не з любовi, а лише зi страждання й родинного примусу. Ізабелла, звiсно, розумiла, що завданий дiтям бiль у вiдповiдь не загасить вогню ii мук. Та iнакше вона не вмiла й не могла.

Княгиня, так i не скуштувавши страву, встала зi столу й рушила до виходу. Назустрiч iй поспiшала Ольга.

– Панi, приiхав пан Мощинський з якимось юнаком. Хоче зустрiчi.

Вiзитера княгиня велiла вести в приймальню. В цiй залi вона не лише зустрiчала гостей, а й частенько грала в бридж.

Хоч вигравала рiдко, але чомусь саме в Ланцутi дозволяла собi не перейматись грiхом марнотратства, яким, беззаперечно, е картковi забави. Можливо, на Ізабеллу так дiяли чари самого палацу та цiеi зали. Вона наче й справдi чарiвна, пестить очi й душу своею легкiстю. В приймальнiй сонячно i тепло. Зала видавалась наповненою повiтрям i свiтлом. Декору обмаль – хiба на стiнах дрiбний розпис i лiпнина на стелi. Тут княгиня вiдчувала безтурботнiсть свого князювання.

При входi бiля розчинених дверей вже стояв Август Фредерiк Мощинський. Прямий нащадок короля Саксонii та Польщi Фредерiка Августа I, одначе славу в польському панствi вiн здобув аж нiяк не родинними зв’язками та славетними пращурами. Ця людина, надто просто одягнена як на аристократа – у чорний вовняний каптан, насправдi – великий магiстр першоi польськоi масонськоi ложi – «Три брати». Август Мощинський мав гострий розум, вдумливий погляд та зрештою приемну посмiшку.

Ізабеллi подобалось дивитись на куточки його губ, якi створювали милi зморшки на щоцi, коли вiн усмiхався.

– Добридень, пане Мощинський. Ваш вiзит несподiваний, але приемний. – Ізабелла радiла приiзду великого Магiстра.

– Як я мiг не вiдвiдати зiрку нашоi адаптивноi ложi?

Ізабелла Любомирська – одна iз трьох жiнок Речi Посполитоi, якi входили в адаптивну масонську ложу. Жiнок у масони, звiсно, не брали, але зрiдка долучали, зокрема, до благочинностi.

Ізабеллi ж неабияк лестило вiдчувати себе обраницею.

У приймальню занесли чай – надзвичайно дорогий сорт, нещодавно завезений iз самого Китаю. Служниця розлила золотавий запашний напiй у порцеляновi чашки севрськоi мануфактури мадам де Помпадур. Август Фредерiк оцiнив щедрiсть господинi.

– Я впiзнаю французький шарм у нашому чаюваннi. Севрська порцеляна… Вона наразi найкраща в Європi. – Пан Мощинський всмiхався, а Ізабелла мимохiдь ним милувалась.