Жанна батальйонерка

Жанна смiялась i щебетала, поки професор роздягав шубу, а гiмназист з винуватим виглядом розгублено ламав пальцi.

– У нас сьогоднi збори, татусю! – пояснювала Жанна. – Льоня Криницький сьогоднi вартуе. Ха-ха! Правда вiн дбайливо охороняе товариство «Священного Лотоса». Вiн навiть не хтiв пропустити тебе… Як це прекрасно! Познайомтесь, це мiй тато професор Барк, а це Льоня Криницький… Ти, мабуть, iв цукерки Криницьких, у них своя цукеркова фабрика.

Професор щось задоволено промимрив i сунув два пальцi розгубленому вкрай гiмназистовi.

За хвилину Жанна з веселим смiхом вибiгла назад, вона, заспокоюючи, попестила рукою зашарiле обличчя гiмназиста й побiгла до гостей.

– Ви лише уявiть собi! – весело кричала вона до гостей. – Льоня Криницький так дбайливо виконуе своi обов’язки, що навiть не хтiв пропустити мого батька. Ха-ха-ха! Його треба пiдвищити на один духовний ступiнь. Вiн заслуговуе на це. Панове, почекайте ще кiлька хвилин i ми почнемо!.

В передпокоi знову задеренчав дзвоник. Вартовий гiмназист одчинив дверi й побачив перед собою трохи притрушену снiгом постать студента.

– Змiя! – сердито промовив гiмназист.

– Мудрiсть! – трошки насмiшкувато вiдповiв студент. – Мудрiсть, мiй любий. Вона iнодi нiкому не заважае, ii легше iнодi носити за значок вашоi гiмназii. Так то, шановний колего!

Студент роздягнув свое чорне пальтечко й студентського кашкета.

– Юрiй Муславський! Будьмо знайомi! – промовив вiн до гiмназиста.

– Леонид Криницький! – важно вiдповiв той.

Студент трохи потер руку об руку, щоб зогрiти iх, вийняв хусточку, висякав носа й пiшов до кiмнат.

– Це ви, пане Муславський! – першою привiтала його Жанна. – Що ж ви так спiзняетесь? Це не гаразд! А ми вас чекаемо!

Гостi на хвилинку вiдiрвались од своiх затишних розмов i подивилися вбiк Муславського й Жанни, вони то напевне не чекали цього студентика. Чого ж це Жанна розписуеться за них. Ну, мабуть, тут щось та е.

– Знайомтесь! – промовила Жанна. – Це Юрiй Муславський. Фiлолог та iсторик.

Студент спокiйно вклонився присутнiм, потiм пройшов до дивана i зручно сiв на нього, випадково розлучивши якусь парочку, що провадила тиху теософську розмову.

– Вибачте, я, здаеться, перешкодив вашiй розмовi, – сказав студент, помiтивши це, – але на дворi такий мороз, що виморожуе всяку ввiчливiсть. Не знаю, чи вийде щось з нашоi вечiрки й чи з’явиться сьогоднi будь-який дух.