Князь-варвар

Вiн пiдняв його за комiр i поставив перед собою на колiна, задоволено усмiхаючись вiд потiшеного жорстокiстю самолюбства.

– Вклоняйся до нiг майбутньому Великому князю цiеi землi, син блудницi, – прохрипiв розгарячiлий Ярополк, не замислюючись до яких наслiдкiв, у майбутньому, може привести ця наруга.

А Володимир, важко дихаючи, примружив очi i спiдлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить бiль за образу i злоба почали перемагати страх. Вiн скреготнув зубами, збираючи докупи пiсок, який там застряг.

– Ось тобi твоя земля, невiгласе, – вiдчайдушно i безстрашно прохрипiв Володимир i виплюнув зiбранi пiщинки, якi скреготiли на зубах, Ярополку на його вузькi штани.

Побачивши це, Ярополк оскаженiв. Важко задихаючись вiд лютi, вiн з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула iз носа i розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю i закрив болюче обличчя обома долонями.

Ярополк же почав бити ногами тiло майбутнього Великого князя киiвського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свiдомiсть, на пiску, поблизу берега рiчки.

Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що вiдбуваеться, схаменувся Олег i почав вiдтягувати старшого брата вiд молодшого.

– Доста з нього, пiшли, а то ще хтось побачить i батьковi скаже, – намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.

Ярополк хотiв ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подiяли на нього, як кiвш холодноi води, вiн зупинився. Його руки тремтiли i вiн важко дихав.

Ще раз глянувши на бездиханне тiло, Ярополк плюнув зпересердя в бiк Володимира i пiшов до стежки, яка вела до великокнязiвського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слiдом за ним пiшов i Олег.

Коли Володимир прийшов до тями i усвiдомив, що з ним вiдбулося на цьому пiщаному березi, то бiль i люта ненависть почали розривати його дитячi груди недитячим риданням. Ще зранку весь свiт i життя здавалися йому чудовими i прекрасними, а зараз вiн вiдчув все зло цього свiту, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика.

Його била iстерика, вiн тремтiв усiм тiлом i тремтiв не вiд холоду, а вiд лютоi злоби i невiдрадного почуття до своiх братiв. Очi горiли нездоровим вогнем, i цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли вiн буде чути iмена своiх братiв-кривдникiв, яких вiн тодi, на тому пiщаному березi, викреслив зi свого подальшого життя, знаючи, що iм не буде прощення нiколи.