Князь-варвар

Воiни стали з повагою вiдноситися до юнака, а деякi шепталися, що Данеслав е таемним характерником, якого у бою оберiгають Боги. Можливо, так i було насправдi, хто знае, адже крiм того у юнаковi вiдчувалася велика духовна внутрiшня сила. Сам же вiн лише знизував плечима i смiявся, не заперечуючи слiв бувалих воiнiв ватаги i не пiдтверджуючи iх.

Мечислав на якусь мить зiщулився, вiдчуваючи, що холод хоче пробратися пiд кольчугу.

– Уперед, дружиннi воiни, – прокричав Мечислав, – якомога швидше треба добратися до Переяслава, там ми зможемо зiгрiти i свое тiло, i свою душу.

– Слава Роду! – у вiдповiдь прокричали воiни, пришпорюючи своiх коней услiд за когортним командиром. Пришвидшив свого коня i юний воiн Данеслав.

Кавалькада воiнiв понеслася далi через Альтське поле. Навколо була тиша, лиш тупiт копит порушував те зимове онiмiння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось вiн порiг переходу. Порiг року, який мав ознаменуватися новою весною.

Весною нових надiй i нових сподiвань.

З такими ж вiдчуттями мчав на своему скакуновi новий командир Третьоi когорти Мечислав Вiдчайдушний. Воiн наче свiтився вiд радостi. Вiн радiв, що нова весна так добре починаеться для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своеi прихильностi до нього.

– Треба буде шану i дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустрiну сьогоднi Святовида, поговорю з ним про це.

Так вже сталося, що з усiеi родини Поклiнних Мечислав найприязнiше ставився саме до волхва Святовида, вiн дiйсно вiдчував у ньому брата.

Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклiнних. Тодi Святовид пiдiйшов до нього i промовив: «Ти мiй брат». Своiми таемницями Мечислав дiлився лише зi Святовидом, будучи щасливим вiд того, що по смертi матерi вiн вiднайшов справдi рiдну i близьку душу.

Щодо Ратимира, iншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав нiяких особливо дружнiх вiдносин не мав.

Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча i ворожнечi з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, iнколи у Ратимировi вiдчувалося щось чужинське, не свое, не рiдне. Мабуть, кров його матерi гречанки час вiд часу брала гору над нашою рiдною кров’ю. Окрiм того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч i була доброю людиною, все ж, з-помiж трьох своiх дiтей, найбiльше любила i вирiзняла Ратимира.