Князь-варвар

Йому довелося навчитися жити у новому, незвичному оточеннi, з новою родиною, iхнiми слугами та рiзним невiдомим людом, який вiдвiдував оселю, тодi ще посадника переяславського.

На перших порах Мечислав насторожено дивився на батькову дружину гречанку Катерину. Вiн ii по-дитячому боявся, але з часом малюк зрозумiв, що ii не варто боятися, вона добра. Окрiм того Катерина не намагалася будь-якою цiною замiнити йому матiр. Трималася з бастардом рiвно, iнколи можливо навiть холодно. Але це не лякало малюка, навпаки, вiн був задоволений, що бояриня не намагаеться залiзти йому у душу, щоб вiдкрити його потаемнi помисли.

Адже тi помисли були рiзнi i не завжди вони могли сподобатися родинi Поклiнних.

Батька вiн рiдко бачив, найбiльше часу проводив iз Святовидом, який був на чотири весни молодшим. Ще приязно ставилася до нього малолiтня Добромира, а Ратимир тодi був ще зовсiм малий.

Йшов час, Мечислав пiдростав, багато спiлкувався iз простолюдом. Одного разу до нього дiйшла дивна чутка, що усi жiнки, якi мають якесь вiдношення до родини бояр Поклiнних, перебирають на себе родове прокляття i iх швидко забирають невiдомi сили iз цього свiту у iнший.

Цi слова, одного разу почутi, назавжди закарбувалися у пам’ятi Мечислава. Тодi, будучи ще дитиною, вiн дав собi обiцянку, що нiколи не одружиться, щоб не накликати бiди на чиюсь голову.

Мечислав усмiхнувся, згадуючи ту дитячу обiцянку, адже вiн десь глибоко у душi радiв, хоч i боявся сам собi признатися, щоб не зурочити, тому що вiн вважав, що змiг перехитрити долю.

Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свiй погляд до жiнок, якi були пов’язанi з сiм’ею Поклiнних. Таких жiнок було двi: дружина боярина Катерина i його донька Добромира. Тодi Мечислав зрозумiв, що котрась з них е приреченою.

Через деякий час вiн почув розмову старого волхва Свiтолика iз одним iз боярських гостей. Їхня розмова нiякого вiдношення не мала до родини Поклiнних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у головi Мечислава: «Є думка, що на чужинцiв, якi моляться iншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалi не дiе, а якщо дiе, то лише так, що вiд того страждають iншi, вiрнi люди».

Далi Свiтолик говорив про великий зв’язок наших Богiв i людом, який проживае на рiдних землях, але це вже Мечислава не цiкавило. Юнак отримав зерно для роздумiв i все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.

Усвiдомивши почуте, Мечислав зрозумiв, хто у родиннi його батька е приреченим.