Князь-варвар

А вони, як вважав старий, безжально забрали у нього все найкоштовнiше – його близьких.

Також Добромир добре розумiв, чому його син, волхв Святовид, не одружуеться. Боярин до болю у серцi вiдчував i сприймав жертовнiсть сина. Той не мiг i не хотiв ризикувати життям своеi коханоi Чаруни, яка гордовито не розумiла i не сприймала поведiнки Святовида. Двое не простих людей неймовiрно палко кохали один одного, але не могли бути разом. Вiд усвiдомлення цiеi доленосноi безповоротностi у Добромира серце стискалося вiд жалю, що його любий син, його надiя i радiсть, не може собi, через те таемниче прокляття, дозволити бути щасливим.

– До Чаруни будеш завертати? – раптом, несподiвано навiть для самого себе, запитав старий боярин те, про що не мав намiру запитувати сина.

Святовид нiчого не вiдповiв батьковi, але й не здивувався його словам, наче чекав, що той запитае саме це. Вiн лиш заперечно хитнув головою i пришвидшив хiд свого коня, даючи зрозумiти батьковi, що подальша розмова на цю тему не е доброю пiдставою для продовження бесiди.

Далi знову iхали мовчки. Кiлька разiв пришвидшувалися, переходячи на стрiмкий галоп. Святовид, коли стрiмка хода коней стихла, примружив повiки, вдаючи, що його долае сон, а сам намагався вгамувати душевний бiль, який викликали слова батька. Нагадування про Чаруну здавило болем його серце, розбудивши важкi душевнi муки, якi були на який час притихли, залишаючи у спокоi молодого волхва.

Так для Святовида нестерпною була розлука з коханою, але ще бiльш нестерпною була думка, що iхнi стосунки можуть наразити дiвчину на те страшне i невiдоме родинне прокляття Поклiнних.

А Святовид цього не мiг допустити.

Чаруна нiчого не знала про прокляття, тому iй здавалася дивною поведiнка Святовида. Вона нiяк не могла зрозумiти, що за перепона стоiть мiж ними, заважаючи iм бути разом, бути щасливими. Знахарка знала, що Святовид ii кохае. В той же час вона вiдчувала його душевнi муки i не розумiла iх. Тому одного разу Святовид почув слова, якi хоч i болем розкраяли його серце, але дали можливiсть йому уникнути небажаних пояснень: «Ти не переступиш порiг моеi оселi до тих пiр, поки сам не зрозумiеш, чого ти хочеш.

Тобi варто вирiшити, чи ти хочеш бути щасливим? Чи навпаки ти хочеш далi мучити себе i мене своiми незрозумiлими страхами? Якщо ти обереш друге, то тобi з тим жити, а я спробую тебе забути i житиму, як житиму».

Цi слова були останнiми, якi вiн чув вiд Чаруни.