Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

– Брате! Брате! А де брат Дванадцятий? Де Шiстнадцятий?

– Гадаю, бiля дзвiницi. А що сталося? Ти дуже стривожений, любий юначе.

– На те е причина, брате Одинадцятий. Численнi вiйськовi вiддiли блокували всi пiдходи до руiн, а з заходу прямуе давнiм шляхом отець Педро на чолi загону з п’ятдесяти озброених до зубiв добiрних гвардiйцiв Інквiзицii. Вони ось-ось будуть тут!

Каптурник, що принiс таку зловiсну новину, зник у напрямку допiвзруйнованоi дзвiницi.

Пабло Симон розгледiв на шляху колону людей. Вiн спохмурнiв i зцiпив зуби.

– Я з ними порозумiюсь. А от тобi загрожуе вогнище Інквiзицii, – як завжди спокiйно мовив каптурник.

– Дарма! Я не можу залишити вас самого з тими катами!

– Ти не зрозумiв? Тiкай, доки не пiзно!

– Нi! І горе тому негiдниковi, що зачепить вас чи скривдить!

– Хiба я не казав тобi, що наш союз мае грунтуватися на любовi, а не зненавистi?

– Моя зненависть – це Любов до Людства! Я не святий, i ненавиджу душогубiв!

– Досить! Вони вже тут. Мерщiй ховайся! Замри i мовчи, хоч би що ти побачив! Але застерiгаю: якщо втечеш, братчики знайдуть спосiб заткати тобi рота.

– Я залишаюся тут не зi страху, а з доброi волi… Не знаю, хто ви, але хай вам щастить!

Пригинаючись до землi, вiн вiдбiг на кiлька крокiв i пiрнув у грот мiж руiнами.

Тим часом до каптурника мовчки приедналося двое братчикiв.

Смолоскипи наближалися. Непроханi гостi вже подолали зруйнований мур довкола давнього замку. Пабло Симон бачив зi своеi криiвки у грубому мурi, як братчики сховали пiд камiнням своi каптури i пiдперезалися, ставши враз звичайнiсiнькими священнослужителями.

У свiтлi десяткiв смолоскипiв холодно виблискувала зброя. Небавом юнак упiзнав отця Педро. Високий i огрядний клiрик чалапав по уламках, що всипали давнi хiдники, розставивши задля рiвноваги руки. Смолоскипи висвiтлювали червоне обличчя з дрiбними рисами, маленьким носом, скошеним пiдборiддям та глибоко посадженими оченятами, що зле свiтилися. Його важко було назвати людиною високих iдеалiв чи великого iнтелекту, але кмiтливостi й винахiдливостi йому не бракувало.

Першi люди зi смолоскипами наблизились до трiйцi братчикiв. Пабло Симон ледь не скрикнув вiд подиву. Таемничим каптурником, з котрим вiн вiв бесiди, виявився добре йому знаний отець Матео.

– Недарма менi здавався знайомим його голос, – прошепотiв юнак. Двох iнших вiн знав лише з обличчя. Вони служили в новiй каплицi у горах.