Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Коли Пабло Симон дiстався до одного зi своiх улюблених сховкiв, на дзвiницi церкви вiдбило десять тремких ударiв. Там, далеко вiд свiту людей, вiн поринув у роздуми про власну природу та природу всього Божого творiння.

Вже багато рокiв цей замок, зведений на пiдвалинах стародавньоi римськоi фортецi, стояв занедбаний i зруйнований. Власне, вiд нього лишилися тiльки грубезнi мури i пошкоджена вежа.

Спершись спиною на якусь брилу, вiн ставав частиною непорушного краевиду, вбираючи його в себе, намагаючись продiстатися в таемницю тих вiковiчних каменiв.

Інодi вiн видирався на високi римськi арки i, не в змозi опиратися внутрiшньому примусу, споглядав, мов той стовпник, дракона своiх сумнiвiв та страхiв. Інколи вiдсовував вищербленi плити i, поводячи рукою по гладенькому мармуру котроiсь статуi, намагався уявити, хто торкався ii востанне. Можливо, та сама панiя, що втiлена в каменi, або якийсь шляхетний лицар славетноi доби давньоi Імперii…

Перед ним лежали рiзнi цивiлiзацii. Однi мури бачили помпезнiсть епохи Цезарiв, iншим було не бiльше п’яти сторiч.

Але на часi це була звичайнiсiнька гора уламкiв, що срiблiли в мiсячному свiтлi.

Ставало зимно. Листопадовий опiвнiчний вiтер – поривчастий i холодний – виспiвував у розколинах журливi балади й величнi загадковi лiтанii. Посеред великого, порослого чагарями подвiр’я йому вчувалися кроки сторожi в бiчних галереях, а у вiкнах ввижалися мiнливi вогники. Пiд ногами жалiбно порипувала жорства, супроводжуючи його в мовчазному поверненнi до природи.

Юнак полинув думкою ген-ген над згуками землi. Чи справдi душа безсмертна? Якщо це так, то вона мае бути безмежною i вiльною… Втiм, – i тут його думка зiрвалася в реальнiсть, як камiнь, що нестримно котиться у провалля, – чому тодi iснують забороненi знання, точаться мiжконфесiйнi вiйни, а люди проливають кров в iм’я Бога? Кожна супротивна сторона вважае, що Бог прихильний саме до неi. Хiба це можливо? Яким чином один-единий Бог мiг спричинитися до такоi незгоди? І якщо хтось грiшить проти iстини, мавши в собi Божественне, як воно може самозаперечуватись i самостверджуватись одночасно? Чи, може, Творець усього сущого – це великий божевiльний, космiчне дитя?

Такi суперечливi думки неминуче протиставляли голос розуму та авторитет.

А приклади духового авторитету вiн знав вельми сумнi…

Юнак сiв на руiнах портику каплицi. За кiлька годин настане новий день. У парафiяльному колегiумi на нього чекають учнi з хiмii та математики.