Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Спершу вiн мае зголоситися до ректора. Потiм читатиме лекцii для двох десяткiв юних гультяiв i вiдчайдухiв, для котрих наука про числа була доброю пiдпомогою у грi в костi, а хiмiя iх цiкавила переважно в сенсi приготування приворотного зiлля. Отакi в нього студенти – майбутнi iнтелектуали, професори, провiдники юнацтва, високочолi фiлософи, що думкою лiтають в емпiреях…

Пабло Симон пiдхопився. Серед мурiв та гори уламкiв йому не вперше ввижалися вiдблиски смолоскипiв, та вiн вважав це звичайнiсiнькою галюцинацiею або фосфоричним свiтiнням над давнiми похованнями.

Але тепер це було досить реально i близько, щоб не вiрити своiм очам.

У глибокiй западинi серед кам’яних плит щось зблиснуло. Яскравий спалах тривав п’ятьдесять секунд. Це було схоже на вогонь смолоскипа, що повiльно перемiщувався. Юнак прожогом кинувся до гроту i зазирнув досередини. У темнiсiнькiй i досить звивистiй печерi годi було щось розгледiти, але у студеному нiчному повiтрi ширився якийсь гомiн.

Пабло Симон не вiрив анi у привидiв, анi в чаклунiв.

Не йняв вiн вiри i страхiтливим оповiдкам про порiддя монстрiв та дияволiв, що вселяються в небiжчикiв, i тi повстають з мертвих i справляють моторошнi обряди, забираючи владу над усiма людьми за винятком побожних християн. Але крижанi пальцi страху все одно стискали йому серце.

Якийсь час вiн вагався: пiти собi, наче нiчого не бачив i не чув, чи таки пересвiдчитися, хто блукае пiдземеллями стародавньоi фортецi. Самота i острах не додавали йому зваги, але гору взяли властива молодому хiмiковi допитливiсть та невiдкличне бажання.

Вiн не мiг пiти, не розгадавши таемницi.

Пабло Симон зайшов у давнiй неф каплицi i з осторогою пiдступив до майже неушкодженого вiвтаря. У мертвiй тишi знову почувся знадний, як ефемерна квiтка надii, гомiн. Юнак крадькома обiгнув приступки вiвтаря i помiтив мерехтливе свiтло, що пробивалося з-пiд плити. Вiн пiдважив ii, подивувавшись, що вона значно легша, нiж видавалося на перший погляд. Доклавши певних зусиль, йому вдалося вiдсунути ii, i на руки йому дихнуло теплим повiтрям.

Униз вiв тунель з витесаними в каменi приступками. За кiлька крокiв зi стелi звисала велика олiйна лампа, освiтлюючи сходи, що впиралися в iнший, горизонтальний тунель.

Вiн ступив в отвiр, i, задерши голову, зрозумiв, чому так легко впорався з плитою: знизу вона була видовбана. Зробивши кiлька крокiв горизонтальним коридором, йому довелося зiйти ще одними сходами, що вели до великоi напiвзруйнованоi зали.