Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Стiни й стеля сльозилися краплями води, а внизу, бiля сходiв, тьмяно свiтилася лампа.

Звага юнака не поменшала, адже у глибинi зали пробивалося через вiконце свiтло. Зiбравшись на дусi i боязко позираючи на темнi мури, Пабло Симон рушив навстрiч своiй долi. Високо над головою зяяла велика дiромаха. Але, навiть вилiзши на купу камiння, до неi годi було дiстатися. Нараз вiн зацiпенiв. Проникливий i спокiйний голос пролунав як подзвiн.

– Абраксас – це пiвень, а пiвень спiвае удосвiта.

Луна розляглася цiлим хором низьких голосiв, немов сама Земля озвалася на глас Неба.

Тимчасом як юнак намагався збагнути, що означають тi слова, на нього накинули важке запинало, а вiд сильного удару по головi вiн провалився в чорну яму безпам’яття.

Прийшовши до тями, Пабло Симон вiдчув рiзкий бiль у потилицi. Вiдтак усвiдомив, що лежить, i розплющив очi. Перед ним стояв якийсь чоловiк у бiлому вбраннi. Попервах юнак подумав, що то послушник, а сам вiн у себе вдома або в парафiяльному колегiумi, аж тут розгледiв, що на головi в чоловiка каптур з прорiзами для очей та носа.

– Де я? – Пабло Симон спробував пiдвестися. Але наглий бiль у лiвому зап’ястку змусив його вiдкинутись на спину. Вiн зрозумiв, що його припнули до лiжка.

– Чому мене зв’язали? Хто ви такi? – обурено i водночас злякано спитав юнак.

– Заспокойся, брате, – озвався каптурник, поклавши руку йому на груди. – Ти в пiдземнiй келii пiд руiнами, до яких ти навiдуешся ночами.

Тут я не маю людського iменi, а хто мене знае, нiколи тобi його не назве, та тобi це й нi до чого. Але не варто хвилюватися. До тебе е розмова.

Вiн дзеленькнув срiбним дзвiночком, i до келii увiйшов ще один так само вбраний чоловiк.

Збентежений Пабло Симон намагався зiбратись на думках. Що це за люди в каптурах? Попри те, що його оглушили, а потiм зв’язали, поводилися з ним вельми лагiдно, з дивовижним внутрiшнiм спокоем. Цi люди аж нiяк не скидалися на дияволiв, чаклунiв чи лиходiiв, радше на аскетiв-священнослужителiв, що виконують якийсь ритуал або епитимiю.

Його мiркування урвав вартiвник у бiлому, подавши йому чашку бульйону, скибочки сиру i хлiба. Юнак не мiг вiдмовитись вiд такоi ласки, i радо прийняв iжу. Незважаючи на певнi незручностi, вiн швидкома упорав свою скромну потраву.

– Я давно тут?

– Та годин шiсть, брате. Але ми тебе оглянули, i можу запевнити, що серйозних ушкоджень у тебе немае.