Максим Рильський

Тадей Розеславович править без батога, тiльки iнколи нокае, йому вторить голосок Максима, кiнь повагом прямуе i без спонуки зупиняеться, стрiвши когось iз селян чи постерiгши, як хазяiн скручуе цигарку. Кiнь-фiлософ, бувало, сам завертав до мiсцевоi пивницi… – пригадуе в нарисi «Із давнiх лiт» миготливу мозаiку дитячих вражень поет. – А верби придорожнi тихо шумлять, а хати бiлiють, а польова далечiнь мрiе – i люди всi здаються щасливi».

«…письма й читання першим учив мене батько, – i дивина у нас за тих часiв – украiнською мовою», – через багато лiт вiн згадае про це й у вiдомому автобiографiчному нарисi.

Тадей Розеславович часто читав дiтям уголос твори Т. Шевченка, О. Пушкiна, А. Мiцкевича. І чи не тодi вже заронив вiн у серце малого Максима зерна любовi i до книги, i до творiнь цих генiiв слов’янства, якi стануть його супутниками на все життя.

Початковi лекцii писання та читання давав йому ще батько. Проводились вони украiнською мовою й по украiнських книжках.

«І до недавнього часу в родинi зберiгся примiрник Грiнченковоi переробки «Робiнзона», що ii Максим Рильський читав зi своiм батьком», – це уривок з автобiографii поета, писаноi 1924 року.

«Пахощi сiна взимку… І пригадуеться: вечiр перед Рiздвом, кутя, Свят-вечiр. На Свят-вечiр, чи то кутю, нiхто – принаймнi у нас на Киiвщинi – не ходив, насупереч Гоголевi, в гостi. Це було свято родини. Мороз, ряснi зорi, снiпок невмолоченого збiжжя на покуттi, горщик з узваром i кутя перед ним на сiнi.

Чарiвне язичество, якому нiхто не вiрить, а яке пiдносить душу на хвилях урочистого спокою… – i вечеря: пiсний борщ, риба – солона, смажена на олii, вареники з капустою, чомусь доконче пирiжки з сливами, кутя з маком, узвар iз сушенi. Саксаганський чи Садовський – не пам’ятаю, хто з них – розповiдав, що пiд Рiздво з’iздилася до iхнього батька вся сiм’я, де хто б не був, сiдали до столу.

– Ну, дiтки, чи видно мене з-за пирогiв? – питав щороку Карпо Адамович.

– Не видно, тату!

– Ну, дай же Боже, щоб i на той рiк не було вид но, – казав хазяiн i благословляв трапезу», – згадував згодом Максим Тадейович.

Саме в батькiвськiй оселi Максим був зачарований «грацiозною ласкавiстю та елегантною простотою Миколи Лисенка», «вперше побачив свiдомим, хоча ще й дитячим оком славного «возлюбленика муз i грацiй», – i, звiсно, подiляв зi старшими, сам ще гаразд не знаючи, що й до чого, захоплення його особою».