Василь Симоненко

«Та й навiщо вона здалася, коли дiд i бабка все життя поралися коло землi – як усi односельцi», – казав Василь, але згадував, що чув багато переказiв про свiй рiд, про дворянську грамоту, котру заховали «за совiтiв» його дiди та так потiм i не знайшли.

Варвара Максимiвна Остапенко-Щербань зналася на лiкарських рослинах. До ii хати частенько навiдувалися хворi з Бiiвцiв та ближнiх сiл. Та перш нiж дати iм цiлющих трав, вона садовила iх пiд iконами на ослiн i читала замовляння. А ще була знаменитою повитухою: майже всi дiти в Бiiвцях вважали ii своею бабусею, бо вона iх «зловила» при народженнi.

Їi кликали породiллi з панських родин та сiмей священникiв, особливо, коли пологи були тяжкими – у Варвари Максимiвни завжди було все гаразд. Усi набутi знання та вмiння вона залюбки передавала нащадкам, зокрема й матерi Василя Симоненка – Ганнi Федорiвнi Щербань-Симоненко.

Трохим Федорович та Варвара Максимiвна Щербанi мали шестеро дiтей: Катерину, Одарку, Панаса, Дмитра, Петра i наймолодшого Федора.

Проте виросли лише двое найменших синiв Петро та Федiр – 1874 i 1876 р.н.

Померла Варвара Максимiвна увечерi на Івана Купала – 6 липня 1918 року, на 81-му роцi життя при невiстках: Парасцi Павлiвнi, дружинi Петра, та Варварi Потапiвнi, дружинi Федора. Сини були на вiйнi, тому не змогли закрити очi своiй ненi.

Василевий дiд, Федiр Щербань, взяв вiд батька мiцне здоров’я та силу, а вiд матерi – мудрiсть i рiзноманiтнi здiбностi. У дитячi роки освiту здобував завдяки товаришуванню iз сином бiiвських панiв Поручченкiв.

Жили вони близько. Панського сина вчитель навчав грамоти вдома. А малий Федiр тим часом стояв пiд вiкнами кiмнати й усе уважно запам’ятовував.

«Мiй батько самотужки вивчив грамоту, багато читав, – згадувала мати В. Симоненка Ганна Федорiвна. Його увагу привертав навiть шкiльний пiдручник географii чи iсторii. Ось чому сусiдськi дiти (та й Василь iз ними) тихцем смiялися: «Дiд Щербань готуеться до екзаменiв…». Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя iз сусiднього села Тарандинцi, щоб погомонiти про се про те.

Я пам’ятаю, що якось вони пiв дня сперечалися про iсторiю утворення Пруссii… Коли нi з ким було поговорити, мiй батько нудьгував. «Тату, – кажу йому, – сходiть на вулицю, на колодки…» А вiн, було, вiдказуе: «А чого я туди пiду? Щоб iще раз послухати Приську Лавренiвську, як ii сватали?..» Вiн не любив дурноi балаканини i дорожив словом, наче добрим людським дiлом.