Вільгельм Котарбінський

Прошкували вони прямiсiнько до нас. Точнiше, не до нас, а до Вiльгельма Олександровича. Розгомонiлися. Виявилося, цi панi знають, що могилу аж нiяк не поруйновано, але все одно приходять сюди щораз, коли мiстом снують чутки, що останньому пристановищу Котарбiнського щось нiби загрожуе.

– Особисто я певна, що цi чутки розголошуе душа Вiльгельма Олександровича, коли хоче зiбрати тих, хто пам’ятае цього дивовижного художника. Ви бачили його роботи? «Поле смертi», «Могила самовбивцi», «Мавка»… Ця людина, звiсно, знала все про потойбiчнi свiти й тепер може подавати нам сигнали, – театрально розтягуючи слова, говорила одна з вiдвiдувачок, достоту, як наша викладачка iсторii.

У голосi ii виразно чулося шаленство.

– Не лякай дiтей, – друга панi реагувала набагато адекватнiше i по-людськи. Навiть спробувала виправдатися перед нами: – Моя подруга – психологиня. Вона впевнена, що, приправивши ваше вiдвiдування могили художника драматичними ефектами й мiстикою, доб’еться того, що ви краще запам’ятаете i цi вiдвiдини, i самого Вiльгельма Олександровича.

– Не «краще запам’ятають», а «краще пiзнають»! – не вступалася перша панi. – Тепер мало хто вiрить у потойбiчнi свiти, i, звiсно, юнi прихильники навiть гадки не мають, що душа Вiльгельма Олександровича спостерiгае за ними та спрямовуе iхнi дii.

– Годi тобi! Припини, будь ласка! Досить уже того, що вони знають, хто такий Котарбiнський. У наш час це така рiдкiсть. А якщо знають, то вже не забудуть, без твоiх театральних ефектiв…

Суперечка мiж дивними подругами тривала й далi, а ми пiшли.

І незабаром дiзналися, що починаючи з 90-х рокiв минулого сторiччя перiодично, нi з того нi з цього, хтось розпускае чутку про руйнування могили Вiльгельма Котарбiнського. Саме завдяки цим чуткам чимало людей, котрi не чули iменi художника ранiше, починають цiкавитися його творчiстю, умлiвають вiд захоплення, зачаровуються, чимдуж бiжать рятувати могилу, знайомляться з однодумцями й багато чого дiзнаються про творчiсть i життя художника.

Насправдi руйнування загрожувало могилi тiльки раз – рокiв iз двадцять тому. Адмiнiстрацiя кладовища розшукувала тодi родичiв померлого, якi взяли б на себе клопiт – доглядати за могилою. Нащадкiв у Киевi у Вiльгельма Олександровича, звичайно ж, не виявилося, зате знайшлося безлiч шанувальникiв. З 1995 року могилу було визнано пам’яткою культури й тепер нею офiцiйно опiкуеться вiдразу кiлька народнокультурних органiзацiй.