Гра у відрізаний палець

Фотографii за допомогою ультразвуку, запис ритму серця… У мiй час у дитини, що народилася, вiдрiзували пасемце волосся i зберiгали в конвертi на пам’ять, а тепер iз новою технiкою кожен божеволiе по-своему! Стоп!

Іван Львович, сам себе зупинивши, втупився в «кухонний» монiтор.

Сергiй Сахно – тепер Нiк уже знав, як звуть цього хлопця, – подивився укотре на годинник i, залишивши недоiдений бутерброд на столi, заспiшив, зазбирався. Швидко заглянув у кiмнату. Посмiхнувся, побачивши полоненого, що гойдався у крiслi.

Пiдiйшов до музичного центру i ввiмкнув касету на повну гучнiсть.

Пiсля цього вийшов у коридор i, ще раз подивившись на себе в дзеркало, попрямував до вхiдних дверей.

Нiку раптом усе стало бiльш-менш зрозумiло. Зрозумiло було i те, що пiд крiслом-гойдалкою Сергiй Сахно залишив вибуховий пристрiй iз годинниковим механiзмом.

– Мiну встигнуть знешкодити? – напружено запитав вiн, обернувшись до полковника.

– Навiщо? – здивувався той.

– Як навiщо? Вiн же загине! – Нiк кивнув на «кiмнатний» монiтор.

– Так, – кивнув полковник. – Загине. Але нас тут немае, розумiеш? Ми нiчого цього не бачили. З iншого боку будинку стоiть iнша машина з устаткуванням сильнiшим – це вони за всiм стежать, усе контролюють i дають усьому статись. А ми тiльки пiдглядаемо. Ми вже свое пiдгледiли, i пора вiдпочивати.

Іван Львович кивнув молодиковi за пультом. Монiтори згасли. Шум, шипiння i ритмiчнi удари зникли. Стало незвично тихо, i тиша ця ввiйшла до дисонансу iз внутрiшньою напругою Нiка.

Завiвся мотор. Нiк вiдчув, як мiкроавтобус повiльно поiхав, розвернувся, кудись повернув iще раз, зупинився.

– Ходiмо! – наказав полковник, вiдчиняючи заднi дверi.

Перед ними стояв темно-синiй «БМВ». Як тiльки вони пересiли туди, мiкроавтобус поiхав.

Машина мчала повз сплячi будинки великого мiста. Свiтлофори блимали жовтим свiтлом, даючи нiчному транспорту цiлковиту свободу i не беручи на себе нiякоi вiдповiдальностi за надання цiеi свободи.

Нiк сидiв у пригнiченому станi.

В головi лунав запис частих ударiв серця дитини, що не народилася. Перед очима зв’язаний полонений розхитував крiсло-гойдалку, намагаючись, видно, перекинутися.

– Невже не можна було покарати його по-iншому? – запитав Нiк.

– Кого?

– Зв’язаного…

– А за що його карати? Вiн нiкого не вбивав.

Нiк нерозумiюче втупився у вiчi Івану Львовичу. М’яке свiтло в салонi машини створювало оманливу прозорiсть. Нiку було видно очi полковника, але не видно було зiниць.