Гра у відрізаний палець

– Його пiдставили… – вiв далi пiсля паузи Іван Львович. – Вiн помер зовсiм з iншоi причини. А Сергiй Володимирович Сахно – просто сокира, якою виконують покарання. До речi, не проста сокира. Я тобi недаремно наказав спостерiгати за ним уважнiше. Ти з ним скоро зустрiнешся.

– Навiщо?

– Тобi належить iз ним не лише зустрiтись, але й подружитися, хоча це, напевно, буде нелегко. Але початок у вас буде солiдний. Ти його врятуеш од смертi. Завтра ввечерi.

– Це що, буде пiдлаштовано?

– Нi, завтра ввечерi вiн дiйсно мусить померти.

Вiн же одноразова сокира. Принаймнi дехто так думае. А я не згоден. Я терпiти не можу нiчого одноразового. Всi цi пластмасовi виделки-ложки, картоннi тарiлки. Нi. Це не мое…

– А що буде потiм, коли я його врятую? – поцiкавився Нiк.

– Почнеться робота. Його шукатимуть. Треба буде перебратися куди-небудь якомога далi, залягти, сховатися. Потiм вiдходити все далi й далi звiдси. І головне – тобi не засвiтитися. Поки про тебе нiхто нiчого не знае – ти в цiлковитiй безпецi…

Далi вони iхали мовчки.

Повз них проносилося безживне байдуже мiсто. Потiм i воно залишилося позаду – вони iхали повз примiськi села, потiм обабiч шосе побiг знайомий лiс. Зеленi ворота з написом «26-й км» видалися чорними.

– Можеш спати до одинадцятоi, – сказав на прощаннi полковник.

9

Яскравий мiсяць за кухонним вiкном осявав землю блiдим тьмяним свiтлом. У цьому свiтлi недобудованi багатоповерхiвки, що завмерли на нiч, здавалися руiнами вiйни, яка нещодавно закiнчилася.

З висоти восьмого поверху ця дивна панорама особливо вражала. За недобудованими вежами виднiлося казкове нерухоме село, два озерця, що вiдбивали мiсячне свiтло, декiлька самотнiх вуличних лiхтарiв.

Вiктор сидiв на кухнi з вимкненим свiтлом – мiсяця вистачало, аби бачити, де в чайноi чашки ручка, а для того, щоб роздумувати, свiтло було не потрiбне.

У тишi квартири цокав тiльки настiнний годинник, який висiв на кухнi. Показував пiв на третю ночi. Дружина i дочка спали.

Спало мiсто за вiкном i спало пiдiм’яте мiстом село, назви якого Вiктор не знав.

За останнi два днi «знайомство» Вiктора з покiйним генералом у вiдставцi Броницьким поглибилося. Правда, цьому поглибленню сприяло iнше знайомство – абсолютно нормальне – iз судмедекспертом на прiзвище Ройтман. Пiсля пiвгодинноi розмови, пiд час якоi Ройтман чомусь захищався, хоч на нього нiхто й не нападав, Вiктор нарештi дiзнався деякi додатковi вiдомостi про труп генерала.