Гра у відрізаний палець

– Даруйте, ви Вадима товариш по службi будете? – запитав вiн, заглядаючи у вiчi Вiктору.

– Нi, я бiльше з його дружиною спiлкувався, – мовив Вiктор i тут же знiяковiв, змiркувавши, що його вiдповiдь звучала бiльш нiж двозначно. Але не говорити ж йому, насправдi, що вiн за службовим обов’язком, а не заради висловлення спiвчуття!

– Значить, Оленин товариш по службi, – вголос дiйшов висновку чоловiк. – А я його батько… Шахтарем був, ми ж iз Донеччини… Ось мати не змогла приiхати – паралiзована лежить… Щось тiло не везуть! – І погляд Броницького-старшого перейшов на великий настiнний годинник у рамочцi з полiрованого дерева.

Вiктор кивнув.

– Пiду на кухню подивлюсь, як там, – мовив чоловiк, пiдводячись iз крiсла.

– Вибачте, – Вiктор пiдвiв на нього очi. – А син-бо Вадима прилетiв?

– Син? – обличчя Броницького-старшого якось одразу змарнiло. – Нi. Воно ж дорого – з Англii сюди летiти. Не прилетiв.

Вiктор залишився сам у кiмнатi. Пройшовся по персидському килиму з високим ворсом.

Потiм глянув на своi черевики, злякавшись, а раптом i вони запилюченi, як у батька покiйного. Але нi, черевики були в нормi.

Подзвонили в дверi. Вiктор виглянув у коридор i побачив декiлькох осiб iз букетами. Вiдчув себе зайвим. Вiн же й справдi був тут зайвий, iхне горе його не торкалося.

Тiло привезли iз запiзненням на пiвгодини. Вiдразу вивантажили бiля парадного з автобуса – розкiшна труна, на вигляд – червоне дерево. Виставили на двох табуретах.

Усi спустилися вниз. Вiктор, вiдiйшовши трохи вбiк, оглянув присутнiх – було iх не так уже й багато, може, п’ятдесят.

Поряд стояли два чистенькi «ЛАЗи», чорна «Волга» та декiлька «Жигулiв».

Вiктор здивувався скромностi похоронного кортежу.

Труну завантажили в автобус. Кортеж рушив iз мiсця. Вiктор пройшов до «мазди», дивуючись, що ховають Броницького без музики.

Потiм – пiвгодини повiльноi iзди до Байкового кладовища, ще декiлька учасникiв похорону, що приедналися там, iз квiтами та вiнками. Пластмасовi стаканчики з горiлкою та пирiжки з м’ясом, пущенi по колу вже пiсля того, як кладовищенськi трудяги, «злiпивши» лопатами могильний горбок, пiшли.

Вiктор теж узяв стаканчик, але непомiтно вилив горiлку на сусiдню могилу. Вiн стежив за оточенням Броницькоi. Окрiм Броницького-старшого, поряд iз нею стояли двое серйозних чоловiкiв у дорогих костюмах i кiлька жiнок.

Незабаром Броницька почала ходити вiд однiеi людини до iншоi, ввiчливо й сумно зазиваючи на поминки.