Гра у відрізаний палець

Знову Вiктор влаштувався за автобусами, але тепер вони iхали вже швидше.

Два приставленi один до одного столи були накритi у вiтальнi. Крiсла та канапу винесли, видно, в iншу кiмнату, а замiсть них скрiзь стояли стiльцi й табурети.

Уже всiвшись за поминальний стiл, Вiктор огледiвся i не побачив тих двох чоловiкiв, що стояли бiля могили поряд iз Броницькою. «Може, пiзнiше пiдiйдуть», – подумав вiн.

Коли за столом залишилось осiб шiсть, Вiктор пiдiйшов до вдови i тихенько запитав на вухо:

– А Івiн де?

Вона з хвилину дивилася на нього розгублено, потiм нiби прийшла до тями.

– Вiн у готель поiхав, у нього сьогоднi потяг.

– Куди потяг?

– Назад…

– А вiн у якому готелi зупинився?

– У «Москвi»…

Не попрощавшись, Вiктор вилетiв iз квартири. Добiг до машини, помчав у бiк готелю.

У реестратурi йому сказали, що Івiн здав ключ бiльше години тому.

– За готель у нього сплачено до завтра, так що можете пiзнiше зайти! – порадила бiлява жiнка з утомленим вiд пудри обличчям.

Вiктор сiпнувся до виходу.

Зупинився. Подивився на годинник. Другий потяг щойно вiдiйшов од вокзалу. Наступний на Москву буде тiльки через три години. На прохiдних такi люди не iздять.

«Потяг пiшов», – зрозумiв Вiктор.

Повернувся до бiлявки. Постояв бiля стiйки, дивлячись на неi, як крiзь туман.

– Ну чого? – запитала вона. – З’явиться ваш товариш, нiкуди не подiнеться!

Вiктор кивнув. Потiм щось змусило його зосередитися. Вiн згадав слова вдови про приiзд Івiна в Киiв напередоднi загибелi Броницького.

Де вiн зупинявся того разу?

Знову Вiктор утупився в даму, тiльки тепер вiн дивився на неi благально.

– Скажiть, ви ж рееструете всiх, хто в готель селиться?

– Звичайно! І паспорти перевiряемо.

Вiктор вiдiйшов до кiоска, що стояв тут же у фойе, купив коробку цукерок i з нею повернувся до стiйки.

– Подивiться, будь ласка, чи зупинявся у вас у другiй половинi травня Максим Івiн?

Із усмiшкою прийнявши коробку цукерок, дама зiтхнула й опустила свiй погляд на величезний i товстий гросбух, розкритий перед нею.

Перегорнула вiялом широкi та довгi простирадла сторiнок, повернула свiй погляд на Вiктора.

– З п’ятнадцятого?

– Так.

Іще кiлька сторiнок прошелестiли в повiтрi над ii столом.

– М. Івiн? – вона пальцем притиснула сторiнку в одному мiсцi.

– Так! – Вiктор перегнувся через стiйку, намагаючись дотягнутися поглядом до розлiнiяноi пописаноi сторiнки.

– З вiсiмнадцятого по двадцять перше, – сказала дама з усмiшкою на обличчi.