Гра у відрізаний палець

Дивна логiка будiвельникiв була Вiкторовi незрозумiла – чому треба починати з дальнього будинку, а не навпаки, з ближнього до метро? Але хто знае, можливо, почни вони з ближнього – довелося б Вiкторовi з дружиною i тримiсячною донькою все ще тiснитися в ГВС – гуртожитку внутрiшнiх справ, як вони називали хрущовську п’ятиповерхiвку, що загубилася серед сталiнських будiвель Печерська.

Тепер пiшки на восьмий поверх i – вечеря! Лiфт iще не встановили, тож фiзична пiдготовка новоселiв була на висотi, якщо не брати до уваги двiйко старих, котрi оселилися на дванадцятому поверсi.

Вiктор за звичкою затримався на нижньому просвiтi вузьких сходiв, даючи очам звикнути до темряви, потiм рвонув уперед, одночасно прислухаючись до звукiв бетонного колодязя. Не тому, що чогось боявся. Просто вiн постiйно забував удома маленький лiхтарик – чи е сенс узагалi носити його цiлий день тiльки заради того, щоб увiмкнути ввечерi, повертаючись темними сходами додому?

Вiн прислухався, щоб не зiткнутися на схiдцях iз численними сусiдами, серед яких бiльшiсть так само, як i вiн, користувалися на сходах вухами й очима, а зовсiм не лiхтариком.

Іра, маленька фарбована блондинка, що на око здавалася пiдлiтком, вийшла в коридор iз донькою на руках, почувши, як скреготнув дверний замок.

– Масла купив? – запитала вона.

Вiктор одразу знiтився. Вiдчуття провини затьмарило ту легку радiсть, iз якою вiн повертався додому. Вiн зiтхнув, зрозумiвши, що краще було б йому повернутися з маслом, анiж iз цiею радiстю.

– Значить, картоплю наминатимеш без нiчого, – спокiйно мовила Іра.

Потiм уважнiше придивилася до чоловiка. Помiтила застиглу, мовби приховану посмiшку, з якою вiн зайшов у квартиру.

– Ти такий худий! Тобi треба сало iсти! – сказала примружившись.

Вiктор роззувся.

– А сало е? – запитав вiн.

– У морозильнику.

– Ну так дiставай, замiсть масла буде!

Уклавши доньку в коляску, вони сiли на кухнi вечеряти. Заiдати салом варену картоплю було не так уже й приемно, але Вiктор мовчки жував i те й iнше по черзi, думаючи, що куди смачнiше було б насмажити картоплi з дрiбно нарiзаним салом.

Знову на його обличчi виникла легка вдоволена усмiшка, i дружина насторожилася.

– Що там у тебе? Розповiдай! – вона дивилася йому просто у вiчi.

– Справу дали! – признався нарештi Вiктор. – Справжню!

– А пайок коли дадуть? – запитала Іра.

Вiктор зiтхнув.