Гра у відрізаний палець

– Тобi тiльки пайок, а на все iнше начхати. Завтра пайок. До речi, там i масло буде, кiлограм.

– А ще що?

– Гречка, згущене молоко, рибнi консерви, оселедець. Усе як завжди.

Декiлька хвилин вони iли мовчки, потiм дружина, вiдчувши себе цього разу винуватою, по-собачому заглянула у вiчi Вiктору.

– Так що там за справу тобi дали?

– Убивство, – з гордiстю вiдповiв вiн.

– О господи! – видихнула Іра. – Ти ж нiколи таким не займався! Це небезпечно?

– Це чудово! Якщо розкопаю – цiнний подарунок, звання, бiльше грошей.

– А кого вбили?

– Ще не знаю, завтра вранцi отримую папери. Мене тiльки ввечерi повiдомили.

Іра кивнула. Вона подивилася на чоловiка з любов’ю та жалiстю. Важко iй було уявити, що такому щуплому, непоказному, але такому любому чоловiковi доручили розслiдувати справжне вбивство. Он у кiно тi, що за вбивцями ганяються, завжди мiцнi, накачанi, високi або кремезнi. А в життi, виходить, усе не так. Остання думка iй сподобалась, i вона повторила подумки: «А в життi усе не так!»

З кiмнати долинув дитячий плач.

Іра спохопилася.

– Постав чайник, а я поки що ii погодую.

* * *

– Скiльки у тебе справ задiяно? – запитав уранцi Вiктора шеф.

– Двадцять сiм.

– Що-небудь серйозне е?

– Сiм пограбувань у лiфтi, чотири квартирнi крадiжки, пiдпал комерцiйного кiоску, решта – дрiбницi.

– Завтра отримуемо стажистiв iз вищоi школи мiлiцii, передаси все iм. П’ятеро прибуде, можеш одного вибрати собi в помiчники.

Вiктор стояв перед столом, заваленим паперами, за яким сидiв у офiсному крiслi-крутилцi Леонiд Іванович, вiн же майор Крисько, вiн же мiж своiми – Щур, проте з повагою i майже з любов’ю.

Майор у п’ятдесят п’ять – i до скону майор. Іншими словами, з породи вiчних майорiв, яким абсолютно наплювати на свое майбутне. У Леонiда Івановича його зневага щодо майбутнього виявлялась у постiйнiй скуйовдженостi, та й голився вiн нерегулярно. Важко сказати, стежив би вiн за собою краще, якби отримав пiдполковника. Скорiше за все, нi.

– Ну, гаразд, тримай справу, проглянь, потiм зайдеш до мене! – сказав вiн утомленим голосом i кивнув Вiкторовi на дверi.

З текою в руках Вiктор зайшов у свiй кабiнетик iз трiснутою шибкою, через яку у вiтряну погоду вривався потужний протяг. У кабiнетi всiвся за свiй стiл. Кинув погляд на два порожнi столи, що стояли пiд стiною. Хазяiн одного з них уже нiколи сюди не зайде – нинi сам пiд слiдством.