Гра у відрізаний палець

Пояснив дамi, яка сидiла за столом, що звiльняе номер i хоче заплатити за добу.

Дама взяла грошi, потiм подивилась у свiй зошит i повернула на Вiктора здивований погляд. Простягнула назад чотириста тисяч i його паспорт.

– У вас заплачено, – сказала вона. – Тiльки сто двадцять тисяч за реестрацiю.

– Як заплачено? – здивувався Вiктор.

– Звiдки я знаю як? Грошима.

– А хто заплатив?

– Я тiльки годину тому змiну прийняла, так що не знаю, хто там за вас заплатив… Вам що, хочеться двiчi платити?!

Вiктор одiйшов убiк.

Жiнка все ще свердлила його здивованим поглядом.

А вiн i сам був у нерозумiннi. З одного боку, це було схоже на помилку, але помилка ця, заощадивши йому чотириста тисяч рублiв, зробила когось бiднiшим на цю ж суму. Залишалося тiльки сподiватися, що той, хто помилився, в результатi не накладе на себе руки.

Вiктор усмiхнувся. Інше пояснення йому на думку не спадало, адже в Москвi вiн нiкого не знав, нiколи тут до цього не був i навiть зустрiтися нi з ким не змiг.

Вiн сходив на вокзал, залишив сумку в комiрцi автоматичноi камери схову. У вокзальному газетному кiоску купив iще десяток телефонних жетонiв i пiшов бродити по бiлокам’янiй, регулярно зупиняючись перед мiськими таксофонами. Жетони потихеньку танули, завдяки ввiмкненому автовiдповiдачу Івiна. Дзвiнки двом iншим поки що були безкоштовними.

Утомившись, Вiктор пiд восьму вечора повернувся на вокзал. Із нульовим результатом, якщо не брати до уваги обiду в непоказному кафе на старому Арбатi, вартiстю в половину заощадженоi на готелi суми.

Накупив у дорогу московських газет, випив вокзальноi розчинноi кави. Забрав сумку з камери схову i поплентався потихеньку на платформу, вiд якоi мав вiдходити його потяг.

Потяг тiльки-но подали. Провiдник найближчого вагона обтирав ганчiркою вертикальну ручку бiля дверей.

Вагон Вiктора ще стояв зачиненим. Вiктор опустив сумку бiля нiг i терпляче чекав. Йому хотiлося якнайскорiше покинути цю платформу, це мiсто.

Вiдштовхнутися вiд нього залiзними колесами потяга й покотити додому, до дружини Ірини, до малоi, до нiчного кухонного вiкна та нерухомостi свiту, що завмерла за його склом. Настрiй був кепський. Шкода було згаяного часу, було заздалегiдь соромно за даремнiсть поiздки, яку вiн сам придумав. Навiть перед невидимим Георгiем було заздалегiдь соромно. Вiн, напевно, прочитае йому ще одну лекцiю з мобiльного. У нього непогано виходить.