Добрий ангел смерті

«Цiкаво, – подумав я, – а скiльки б запропонували за невiдомий рукопис Шевченка на аукцiонi де-небудь у Канадi? Там же живуть найбагатшi й найсентиментальнiшi украiнцi, а саме один iз таких i мiг би зi слiзьми розчулення на очах викласти кiлька мiльйонiв нехай хоч канадських, але доларiв».

Усмiхнувшись грi власноi уяви, що намалювала зворушливу сценку з життя канадськоi дiаспори, я раптом замислився про те, що з радянських часiв у свiдомостi поколiнь вiдбувалася замiна понять «скарб» i «надбання». І хоч усi в пiдлiтковому вiцi читали романи Стiвенсона, але одночасно з ними читали i твори радянських класикiв, у яких хлопчаки – шукачi скарбiв – раптом виявляли в закопанiй у землi бляшанцi замiсть золота i дiамантiв чийсь партквиток i орден Вiтчизняноi вiйни.

І тут же вставали по-пiонерськи струнко та вiддавали салют полеглим за справедливе дiло. Ось, напевно, звiдки ноги ростуть у роздумiв того ж покiйного Гершовича. Ось звiдки тяга до пошуку нематерiальних цiнностей, символiчних скарбiв, духовного надбання. А що, коли там, у пiсках, лежить досi простий золотий червонець, а то i два? А що, коли сховав вiн iх там, щоб не вiдiбрав iх у нього який-небудь п’яний офiцер, доведений життям на околицi iмперii до свинства i втрати всякого морального вигляду? Га? І тодi всi цi письмовi роздуми Гершовича виявляться просто засобом гри в хованки з тiею реальнiстю, в якiй вiн жив. Такоi самоi гри, як гра з книжками-матрьошками, яку придумав чи то вiн, чи то Львович, чи то Клим.

«Гаразд, – подумав я. – Все це цiкаво, але як казав мiй знайомий алкоголiк, сусiд по старiй квартирi: «Життю можна радiти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа i, можливо, навiть збагачуся духовно, але треба i на молочну ковбасу заробляти…»

Сховавши рукописа назад у теку i ще разок приклавшись носом до своеi руки, що пахла корицею, я пiшов одягатися. Кожна третя нiч була в якомусь сенсi бойовою – я охороняв склад фiнського дитячого харчування, що належав благодiйному фонду «Корсар».

7

Прийнявши змiну в охоронця Ванi, студента iнституту фiзкультури, я всiвся за старий канцелярський стiл, на якому стояв повний набiр нiчного сторожа: електрочайник, маленький переносний телевiзор, гумовий кийок, телефон i газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мiнiмальними i не порушували бажання до останньоi краплi кровi охороняти довiренi матерiальнi цiнностi.