Добрий ангел смерті

Але зарплату тут платили справно, та й мiсце здавалося досить безпечним – дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящикiв, прострочене, навряд чи викликало iнтерес у якихось сучасних експропрiаторiв.

Повз ящики i стiл пробiг лiниво товстий щур. Я провiв його глузливим поглядом. Увiмкнув телевiзор i пiшов iз чайником до умивальника, що був за три кроки – починався ритуал «включення» в роботу. Пiсля чаю та кiлькох фiльмiв зазвичай складалися пiд стiнкою в ряд чотири стiльцi, i я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, пiсля якого у вiдчиненi дверi входив голова «Корсара» Грищенко зi старим портфелем-дипломатом, який давно втратив своi дипломатичнi форми.

Грищенку було рокiв п’ятдесят, i зовнi вiн скидався на класичного бухгалтера – товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усмiхатися вiн, здаеться, не вмiв, але сам вираз його обличчя – вiчно спантеличений – мiг викликати усмiшку в кого завгодно.

Пробiгши поглядом просторе напiвпiдвальне примiщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеенi синi квадратики паперу iз зображенням щасливого малюка, вiн зазвичай менi кивав.

Це означало, що я – вiльний. І я йшов на три днi та двi ночi до наступного чергування.

Цiеi ночi менi не судилося виспатися на робочому мiсцi. Спочатку в самiй серединi якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у нiй лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже i тому я терпляче запитував: «Алло!»

– Зачини дверi! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка.

– Пiдiпри iх чимось…

– Так вони зачиненi! – сказав я, оглядаючись на важкi металевi дверi, засунутi на два засуви.

Грищенко опустив трубку на важiль, навiть не попрощавшись. Я вчинив так само i продовжив дивитися в маленький чорно-бiлий екран, на якому щойно поганi бандити продiрявили на решето з автомата одного хорошого i на його бiлiй сорочцi виступили плями чорноi кровi.

Додивившись фiльм до кiнця, я згадав про недавнiй телефонний дзвiнок i уважно оглянув склад.

Вiкон тут не було, так що в будь-якому разi дверi були единим мiсцем, через яке могли сюди вдертися непроханi гостi. Але дверi цi були «складськими» ще з радянських часiв, коли в краiнi на душу населення припадало не менш тонни товстого залiза. Щоб iх зовнi зламати, довелося б пiдiгнати танк. По стелi стелилася бляшана кишка вентиляцiйноi системи, що зникала в стiнi. Кишка була товстою, й iнодi по нiй бiгали пацюки, використовуючи ii як перехiд в iншi примiщення.