Добрий ангел смерті

Одного щура вистачало, щоб глухий гуркiт змусив вiбрувати повiтря. Картоннi ящики, поставленi в кiлька рядiв один на один, пiдпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, пiднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляцiйноi системи.

Але в цей момент на складi було тихо, i единий побачений сьогоднi мною щур пробiгся по пiдлозi мало не навшпиньки – нечутно i лiниво.

Я поклацав перемикачем програм i потрапив на середину якогось фiльму про каратистiв. Утупився в екран i вирiшив, що на сьогоднi менi вистачить i пiвтора фiльмiв перед сном.

Знову задзвонив телефон.

– Алло? – пролунав жiночий голос. – Вiктора Івановича можна?

– Ви помилилися, – спокiйно вiдповiв я, не зводячи очей iз бiйки на екранi.

– Ну а кого можна? – весело запитала жiнка.

– Це що, жарт?

– Ти, слухай! – рiзко i несподiвано пролунав iз трубки чоловiчий голос. – Менi пофiг, як там тебе звати… Хочеш жити – вiдчиняй своi дверi й забирайся короткими перебiжками. Зрозумiв?

Інстинктивно я кинув трубку на телефон i зразу вимкнув телевiзор.

Виникла тиша допомогла менi зiбратися з думками. Я зрозумiв, що дзвiнок Грищенка не був безпричинним. Щось вiдбувалося там, за межами складу. Але поки я був усерединi – побоюватися менi не було чого.

Проте, я був наляканий. Якось навiть менi самому здалося дивним, що ось, минулоi ночi мене вдарили на кладовищi лопатою по головi, та й узагалi – чим я займався? Розкопував могилу, хоч i чужими руками. І не боявся. А тут – зовсiм iнша реальнiсть. І ось – я сиджу, як у фортецi, але боюся.

Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.

Через хвилину знову задзвонив телефон. Я пiдняв трубку i тут же опустив ii на мiсце.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу я пiднiс трубку до вуха.

– Колю!.. Ти? – прохрипiв Грищенко.

– Еге ж… Що вiдбуваеться?

– Ти не вiдчиняй нiкому! Це покидьки!.. Я вранцi пiд’iду! До побачення.

І знову короткi гудки.

Я поклав трубку на стiл. Подумав, що на цю нiч телефонних розмов менi вже вистачить.

Коли я дрiмав, лежачи на виставлених у рядок стiльцях, хтось застукав по дверях.

Наполегливо i голосно.

Я лежав нерухомо на спинi, в напруженнi. Лежав i чекав тишi. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так i не заснув.

На початку дев’ятоi, вiдчуваючи себе розбитим пiсля безсонноi ночi та нервових потрясiнь, я заварив чай i ввiмкнув телевiзор. Всi своi дii я робив надзвичайно обережно i тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав iз вулицi.