Добрий ангел смерті

Обстеживши кiлька сторiнок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку i поставити ii на мiсце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своiх майбутнiх гостей, але тут погляд мiй упав на написанi гострим олiвцем по краях книжки коментарi. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я пiдiйшов поближче до лампи i прочитав кiлька акуратних рядкiв: «Патрiотизм Т. Г. сприймав як любов до жiнки i ненависть до армiйськоi служби й особливо до бездумноi муштри».

«Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель лiтератури робив цi замiтки?» – подумав я, згадавши про свiй власний учительський досвiд.

Пiсля педiнституту я сам вiдпрацював призначенi три роки «iсториком» у сiльськiй школi, але за весь цей час менi так i не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дiтям доярок i трактористiв нi iнтересу до iсторii, нi бажання розгадати численнi iсторичнi загадки й таемницi, вивудженi мною з маси опрацьованих iз олiвцем у руцi книжок.

На Григорiя Марковича як на автора цих коментарiв було грiшно подумати.

Вiн сам був вiдставним вiйськовим i вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своiх медалей – вiн розклав iх на столi й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безлiч, куди бiльше, нiж медалей.

Показуючи менi одну з медалей, вiн сказав:

– Я брав Прагу!

«Помiтила це Прага?» – подумав я в той момент, ледь стримавши посмiшку, дивлячись на цього сухого, маленького i досi верткого дев’яностолiтнього дiдка.

Брудна кухня теж потребувала ремонту. Їi треба було вiдмити вiд старих господарiв – речам, та й самим стiнам чомусь передаеться вiк iх власникiв, i тому, щоб не вiдчути себе раптом постарiлим, треба мiняти поверхнi та кольори, додавати свiжостi. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжуе життя не тiльки квартирi, але й ii мешканцям?

Я поставив чайник на закопчену газову плиту i знову почав гортати книжку, думаючи про цi дивнi записи. На однiй зi сторiнок натрапив я на чудову i спiвзвучну моiм роздумам думку: «Патрiотизм голодного – це спроба забрати шмат хлiба у iнородця, патрiотизм ситого – великодушнiсть, що викликае повагу».

Менi дуже хотiлося зрозумiти – що за людина писала цi коментарi до «Кобзаря», хотiлося знайти свiдчення часу, коли все це було написано. Моя нинiшня робота – нiчним сторожем за гуманним принципом «нiч-через-двi» – не вимагала використання мiзкiв. І мiзки нудьгували.