Добрий ангел смерті

«Треба жити!» – подумав я. (Оптимiстичнi думки зазвичай до безглуздя банальнi.)

Учителем iсторii я вже нiколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я е – вiсiм рокiв плавання i три роки фехтування. На роботодавцiв це якесь враження справляе. Знайти б знову нiч через двi. Щоб залишався час займатися розв’язанням фiлософських загадок. Життя мае давати втiху – кожному за потребами.

А за вiкном свiтило весняне сонце i долiтали лункi обривки мегафонних фраз – на Софiiвськiй площi знову йшов якийсь мiтинг.

Захотiлось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мiтингувальникiв, над головами яких майорiли червоно-чорнi прапори УНА-УНСО. На борту вантажiвки з мегафоном у руцi до чогось закликав чоловiк iз довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче пiдборiддя. Я не хотiв прислухатися – скороминущi рухи людських мас не дуже мене цiкавили. Полiтика – це лише будiвельний матерiал новiтньоi iсторii, щось на зразок цементу. Варто тiльки встряти в неi – i все! Затопчуть, потiм викопають – i станеш експонатом у якомусь глухому iсторичному музеi.

Я пройшов мiж вантажiвкою i натовпом мiтингувальникiв, увагу яких було повнiстю вiддано оратору. На ходу зауважив кiлька роздратованих поглядiв у свiй бiк. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приеднатися до iх великого стояння. Але при всiй моiй симпатii до кожного стражденного – я цiнував будь-яку цiлеспрямованiсть у людях, аби не вiшалися самi й не вбивали iнших, – спiвчуттям мое ставлення до таких людей i обмежувалося.

Запропонувати iм бiльше, нiж спiвчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та свою свободу i в стосунках з жiнками пристрастi вiддавав перевагу над любов’ю – пристрасть сильнiша, не пiддаеться нiяким правилам i зникае так само раптово, як i з’являеться.

Ще довго менi в спину кричав мегафонний оратор, але, дiйшовши до Оперного, я вже i забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе.

Додав собi в кров кофеiну.

Посидiвши хвилин п’ятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцiльну прогулянку. Ноги самi вивели мене до унiверситетського скверика. День був явно не «клубний».

Тiльки на однiй лавi двое людей похилого вiку без глядачiв грали в шашки.

Зупинившись над ними, я раптом помiтив, що позаду мене, метрiв за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий худолиций хлопець i така ж худолица чорнява жiнка. Хлопець курив люльку.