Добрий ангел смерті

На мить нашi погляди зустрiлись, i я побачив у недобро примружених його очах напруженiсть i ворожiсть.

«Може, здалося?» – подумав я, не розумiючи, чим мiг зiпсувати iм настрiй.

Знову повернувся до гравцiв у шашки i тупо витрiщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через п’ять – iх уже не було.

Незабаром я вирушив додому – прогулянка надала менi свiжостi й пiдняла настрiй.

Я йшов по Володимирськiй, а назустрiч менi рухались учасники щойно завершеного мiтингу.

Я немов урiзався в льодохiд, але iх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавiруючи, легко уникав непотрiбних зiткнень.

Вже пiдiйшовши до свого парадного, я знову помiтив краечком ока щось пiдозрiле. Оглянувся i побачив на протилежному боцi вулицi знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся – рiзко вiдвернулися.

Спантеличений, я зайшов у парадне.

Удома присiв у крiсло i замислився. Поступово до мене прийшло заспокоення. Скорiше за все, це був випадковий збiг – зi мною так трапляеться: ходиш по мiсту i три-чотири рази стикаешся вiч-на-вiч iз однiею й тiею ж людиною, яка легко запам’ятовуеться.

Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважае, та й сам ти починаеш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожi нi на бандитiв, нi на наркодiлкiв, так що нiякого вiдношення до того, що сталося на складi «дитячого харчування» вони мати не могли.

11

Уночi мене розбудив телефонний дзвiнок.

– Чуеш, козел? – увiрвався в мою сонну голову неприемний чоловiчий голос iз хрипотою. – Тебе просили вийти, але нiхто не просив зачиняти за собою дверi! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайвi клопоти. Рiвно через тиждень уночi до тебе пiдiйдуть за зеленими. Якщо не збереш – твоi проблеми. Квартиру заберемо.

– Хто це? – iнстинктивно вирвалось у мене.

– Ти що не зрозумiв? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткi гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав ii бiля вуха.

Сон пройшов, i на його мiсце просочувалося вiдчуття тужливоi та брудноi реальностi.

«І чого я дiйсно цi дверi зачинив? Може, i втiкати б не довелося, якби замок не клацнув…»

Туга опановувала мене. Нiч було зiпсовано, i хотiлося вiрити, що тiльки нiч. Хоча цi десять штук, якi з мене хтось хотiв зняти за зачиненi складськi дверi, не були схожi на жарт.