Добрий ангел смерті

Я пiдвiвся, повештався по кiмнатi, освiтленiй тiльки тьмяним нiчним свiченням неба, що пробивалося крiзь вiкно i робило темряву доступною оку. Знову нiч виявилася марним часом доби – тепер уже менi не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку i пiшов на кухню. Зварив кави i сiв за стiл. Витягнув iз Толстого «Кобзар» i, все ще мружачись, звикаючи до кухонноi лампочки без абажура, що вiльно, як повiшеник, хилиталася на дротi пiд стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в мое життя щось несподiвано свiтле i загадкове, що вiдволiкае мене вiд тьмяноi щоденноi реальностi.

Напевно, читати рукопис Гершовича було б цiкавiше, але я боявся концентрацii його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрiбним почерком коментар мав вигляд окремоi картинки, красиво оформленоi, взятоi в рамку, так що можна було цю картинку i розглядати й обмiрковувати, не вiдчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловiк усе життя бореться зi своiм нiбито природним призначенням «бути сильним», вiн витрачае iнодi все життя на свiдоме вироблення цiеi якостi, пiдсвiдомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати i дае йому тiльки жiнка.

Всякий вияв природноi чоловiчоi якостi вiн присвячуе пошуку цього захисту. У полiтицi цей природний процес використовуеться якраз для iн’ектування патрiотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батькiвщинi, зображуе жiнку, i часто у войовничiй позi. Жiнку – захисницю слабких, тобто чоловiкiв».

Гiркота кави осiла на язицi, й менi захотiлося затримати цей смак до ранку – вiн i бадьорив, i вiдвертав увагу вiд запаху корицi, який, здавалося, вже витав по всiй квартирi, куди б я не заходив.

Я знову перегорнув кiлька сторiнок.

«Любов до себе i до свого життя чоловiк легко переносить на любов до жiнки, намагаючись зробити ii складовою частиною свого життя».

Ця думка здалася менi трохи банальною. Але, розумiючи, що всi цi записи робилися не для друку, я не звинувачував покiйного мислителя в зайвому милуваннi власними роздумами i втратi якостi.

Адже це вiдкриття вiн зробив для себе, i хоч для мене в ньому не було нiчого нового, але тiльки тому, що iнтуiтивно я це i так розумiв.

Я сидiв, гортав «Кобзар» i читав коментарi Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи i не оцiнюючи його думки. Перечiкував нiч. Поки завiса темряви за вiкном не почала розсмоктуватися свiтанком, який наближався.

12

Уранцi, згадавши про нiчний телефонний дзвiнок, я занепокоiвся всерйоз.