Добрий ангел смерті

Я вже не заздрив тим, хто заздалегiдь запасся булками – менi теж було непогано. У випадкового зустрiчного я запитав, як пройти до порту. Вiн зробив рукою жест сiяча, i я зрозумiв, що порт тут величезний, i пiшов слiдом за напрямком його жесту, полизуючи свiй одностороннiй бутерброд.

До вечора, злизавши з долонi всю iкру та обiйшовши кiлька величезних портових пристаней i не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знiмаючи рюкзака, у знемозi я присiв у парку бiля пам’ятника Кiрову. Було ще свiтло. Я розумiв, що варто глибше поспiлкуватися з мiсцевим населенням – i я знайду те, що менi треба.

Але так не хотiлося нi з ким спiлкуватись – у мене вже був життевий досвiд випадкових зустрiчей iз випадковими наслiдками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кiоску карту мiста й усе б сам знайшов. Але всi кiоски, крiм тих, у яких громадян намазували iкрою, були зачиненi. І я сидiв, вiдпочиваючи на зеленiй парковiй лавi, важкiй, iз чавунними литими боковинами. Сидiв у цiлковитiй самотностi й навiть громадян, якi прогулювалися навколо, не бачив.

Вiдпочивши з пiвгодини, я вийшов iз парку-скверу i знову опинився на мiськiй вулицi. Озирнувся на всi боки i побачив вiдчинене кафе. Над входом висiла широка дерев’яна дошка, багато разiв перефарбована. Пiдiйшовши ближче, я зрозумiв, що перефарбовувалася вона через часту змiну назв. Зараз кафе називалося «Моряк». Усерединi свiтили неяскравi лампи, пофарбованi в червоний i жовтий кольори. Без усяких абажурiв вони стирчали iз пригвинчених до низькоi стелi патронiв.

На прилавку стояла батарея пляшок горiлки – «Фронтовая», «Пугачёв», «Слезинка», «Каспийская волна»… Вибiр назв тут точно був присутнiй, але горiлки менi не хотiлося.

– Чево? – прокуреним голосом запитала мене жiнка за прилавком.

– Вiно есть?

– Портвейн по тище за стакан.

Я взяв склянку рожевого портвейну, розлучившись iз м’ятою росiйською тисячею. Присiв за нестiйкий пластмасовий столик. Притулив до стiнки свiй рюкзак. Сьорбнув зi склянки.

Смаку не вiдчув, але вiдчув тепло, що побiгло вниз по втомленому тiлу.

У кафе забiгла якась бабуся.

– Нюрка, одолжi трi тищi! – крикнула вона.

Буфетниця дала бабусi грошi, й та так само швидко вибiгла.

Потихеньку попиваючи портвейн, я добрався до половини склянки i вiдчув, що п’янiю. Треба було чимось закушувати, але алкогольна лiнь уже розповзлася по тiлу. Я машинально пiднiс до рота долоню з-пiд чорноi iкри i лизнув ii язиком.