Добрий ангел смерті

Щоправда, вiд цього висновку я не став бiльш ситим, навiть якась заздрiсть до знедолених виникла – бач, згадали ж про них та iкрою нагодували на День мiста!

Продовжуючи свое напiвбезцiльне ходiння, я помiтив, що практично в усiх городян, що зустрiчалися менi на шляху, в руках були схожi величезнi бутерброди, щедро намазанi iкрою. Не всi з перехожих iз бутербродами нагадували своiм зовнiшнiм виглядом знедолених. Були серед них люди i цiлком респектабельнi.

Все прояснилося дуже скоро. Я вийшов на площу, де росiйськi прапори майорiли навiть над комерцiйними кiосками.

І тут я побачив невеликi черги бiля цих кiоскiв. У руках усi громадяни, що стояли тут, тримали плескатi бутерброднi заготовки – поздовжньо розрiзанi булочнi батони. Зупинившись i поспостерiгавши, я зрозумiв механiзм святкування Дня мiста. Громадяни просували у вiконця кiоскiв своi довгi булки, а назад iх отримували вже вкритими iкрою. І при цьому нiяких документiв у громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що знайди я зараз булку – я отримаю такий же халявний обiд астраханського аристократа. Залишалося знайти булку. Спортивним кроком обiйшовши навколишнi вулицi, я зрозумiв, що з булками я запiзнився – всi булочнi були зачиненi, а бабуся, що проходила повз дверi однiеi з них, менi спiвчутливо повiдомила, що хлiб у мiстi закiнчився ще вчора.

Зневiрившись, я пiдiйшов до кiоску, у якого на моiх очах розсмокталася черга.

– У вас булкi не найдьотся? – запитав я.

– Ти что! – посмiхнувся молодий хлопець-продавець.

– А чорново хлеба? Єсть очень хочеться, – признався я, тиснучи на жалiсть. – Я только с поезда…

Хлопець зiтхнув, не забираючи з обличчя посмiшки.

– Дай-ка руку, – сказав вiн.

Я, не зовсiм розумiючи що i навiщо, простягнув йому в вiконце руку, думаючи, що покладе вiн менi в долоню який-небудь дармовий «снiкерс». Але хлопець нахилився на кiлька секунд, а потiм я вiдчув, як по моiй долонi розповзаеться щось липке.

– Хоть так поешь! – сказав вiн менi.

Я витягнув руку з вiконця – мою долоню було намазано сантиметровим шаром чорноi iкри.

Подякувавши своему «годувальнику», я вiдiйшов од кiоску, ще не зовсiм розумiючи, як я буду це iсти.

– Подходi ещо! – крикнув менi в спину хлопець.

Я йшов по вулицi, тримаючи у висячому положеннi свою намазану iкрою долоню. Час вiд часу пiдносив ii до рота i злизував язиком приемнi солоненькi iкринки. Вiдчуття свята мiста стало настiльки явним, нiби свято це перенеслося всередину мене.